Розділ 10

Всередині білого вантажного «Мерседеса» пахло пилом, старою сухою соломою та солодким ароматом яблук, які водій, вочевидь, нещодавно возив на один із вінницьких ринків. Щойно Мія та Ярема зачинили за собою хлипкі залізні двері, машина здригнулася, і двигун загурчав на повну потужність. Автобус різко рушив із заправки, змусивши Мію втратити рівновагу. З тихим глухим стуком її задні копита вдарилися об рифлену металеву підлогу.

— Тихо ти, чотиринога! — прошипів Ярема, перехоплюючи її за лікоть і допомагаючи втриматися на ногах у напівтемряві вантажного відсіку. — Водій почує гуркіт — зупинить машину, і ми вилетимо прямо під колеса чорного седана.

Мія обережно опустилася на коліна, підібгавши під себе задні ноги так, щоб не створювати зайвого шуму під час різких поворотів автомобіля. Тонка залізна стінка відокремлювала їх від кабіни водія, звідки долинав приглушений звук людського радіо. Чоловік за кермом весело підспівував якійсь поп-мелодії, навіть не здогадуючись, що в його багажнику подорожують дві міфічні істоти та лісовий дух.

Крізь вузьку щілину у дверцятах до них протиснувся легкий зелений промінь світла. Це був Генрі. Перекинувшись у повітрі, розпатланий лісовий хлопець важко впав на солому поруч із Мією, потираючи забите крило, яке все ще трохи замиготіло пір'ям.

— Камери спостереження повністю вирубилися! — задихаючись від швидкої мови, прошепотів Генрі, його жовті очі азартно світилися в сутінках буса. — Охоронці з «Астроблеми» [health] вискочили зі свого чорного седана з якимись антенами, але їхні прилади просто збожеволіли через моє залізо в трансформаторі. Вони нас не помітили. Але я встиг підслухати їхню розмову по рації, поки кружляв над дахом кафе.

Мія подалася вперед, міцно стискаючи на шиї сталевий амулет батька Ардана.

— Що вони казали, Генрі? — її голос тремтів від напруги. — Стрілецький дійсно викликав підкріплення?

— Гірше, — Генрі похмуро опустив голову. — Стрілецький не просто бізнесмен, він має зв'язки на найвищому рівні. Його люди вже перекрили головну дорогу на Іллінці. Вони виставили мобільні блокпости зі сканерами біля села Тягун. Вони шукають будь-яку велику машину, яка рухається з боку нашого лісу. Цей бус веде нас прямо в їхні руки.

Ярема, який сидів спиною до кабіни, раптово примружився. Його пальці, що спочивали на колінах, знову почали тліти багряними іскрами, пропалюючи дрібні дірочки в старій соломі.

— Нехай виставляють що завгодно, — процідив Перелесник скрізь зуби. — Наша ілюзія тримається міцно, поки Мія спокійна. Але якщо вони почнуть обшукувати багажник вручну і мацати стіни — залізо Стрілецького розкусить мій дим за секунду. Нам потрібно змусити водія звернути з головної траси на старі подільські ґрунтові дороги через ліси. Там люди Стрілецького не мають влади.

— Але як ти змусиш людину змінити маршрут, не виходячи з багажника? — здивовано запитала Мія, розглядаючи шкіряну карту матері, на якій рунічний хрест біля Іллінецького кратера пульсував дедалі яскравіше, ніби відчуваючи наближення до своєї цілі.

Ярема зухвало посміхнувся, і в його очах спалахнуло справжнє Перелесникове полум'я.

— Магія навіювання, мала. Люди за кермом дуже чутливі до раптових лісових марев. Особливо, коли їм здається, що на дорозі з'явилося щось, чого там бути не повинно.

Він притулив долоні до залізної перегородки, що вела в кабіну водія, і заплющив очі. Метал почав швидко нагріватися, і з щілин між заклепками в кабіну поповз тонюсінький, солодкий дим магічного обману. Водій за кермом раптово перестав співати, а радіо почало видавати сильні перешкоди. Попереду на них чекав перший людський блокпост, і гра Перелесника з розумом водія офіційно розпочалася.

Солодкий, ледь сизий дим Перелесника струменів крізь заклепки залізної перегородки, заповнюючи кабіну водія. Чоловік за кермом хрипко закашлявся, радіо остаточно потонуло в білому шумі, а швидкість мікроавтобуса помітно впала.

Ярема тримав долоні на гарячому металі, його обличчя напружилося, а по лобі скотилася крапля поту. Він занурював розум людського водія у справжнє, кошмарне марево. Навіювання Перелесника було настільки потужним, що Мія та Генрі у напівтемряві багажника теж почали чути дивні звуки — тихий, леденячий душу сміх, хлюпання річкової води та дивне, тужливе клацання зубів.

Перед очима водія асфальт Подільської траси раптово почав поводитися неприродно. Чоловікові здалося, що лобове скло стрімко покривається тріщинами, а з-під капота замість пари б'ють фонтани брудної, замуленої води, що пахне річковим лататтям і гнилою травою.

— Що за чортівня… — донісся з кабіни переляканий, тремтячий голос водія. Він різко крутнув кермо вбік, намагаючись об'їхати уявну вибоїну, але марево Яреми вже повністю підімкнуло його свідомість під себе.

Раптом водій дико, істерично закричав і щосили вдарив по гальмах. Мікроавтобус із шаленим вереском шин занесло на узбіччі. Мія ледь встигла впертися передніми копитами в залізний борт, захищаючи Генрі, який ледь не вилетів у стіну.

Для водія в цей момент реальність остаточно розпалася. Йому здавалося, що прямо крізь лобове скло у кабіну просунулися мокрі, блідо-зелені руки з довгими кігтями та перетинками між пальцями. Річкові русалки з Південного Бугу. Вони обліпили капот білого буса, їхнє довге заплутане волосся, обвішане водоростями, билося об скло, а роззявлені роти з гострими риб'ячими зубами видавали пронизливий ультразвуковий писк.

Одна з русалок — з порожніми, абсолютно чорними очима — пробила скло мокрою рукою, схопила чоловіка за комір куртки й почала з шаленою силою тягнути на себе, туди, де замість сухого асфальту траси Тягуна перед капотом розлилося глибоке, чорне лісове озеро. Чоловік задихався, йому здавалося, що кабіну затоплює холодна річкова вода, легені стискаються, а бліді річкові діви тягнуть його на саме дно, засипаючи обличчя мокрим мулом та піском.

— Стій! Яремо, зупинись! Ти вб'єш його! — Мія схопила Перелесника за плечі, бачачи, як той сам починає важко дихати, а його очі палають небезпечним, некерованим вогнем дикої магії. — Він зараз просто помре від розриву серця прямо за кермом!