Розділ 9

Кордон магічного лісу закінчився раптово й болісно. Щойно під копитами Мії шелестіла волога подільська трава та прадавній мох, аж раптом повітря стало сухим, гарячим і наскрізь просякнутим їдким запахом паленої гуми та бензину. Вони вийшли на околицю траси, яка вела в бік Немирова та Іллінців.

Мія зупинилася в тіні густих заростей дикої обліпихи, відчуваючи, як її кінські вуха болісно притискаються до голови. Людський світ зустрів її шаленим, безперервним гуркотом. По асфальту на величезній швидкості пролітали важкі фури та легкові автомобілі, піднімаючи хмари сірого пилу. Після затишних, прихованих чарами ярів Подільської січі цей простір здавався їй агресивним і хаотичним.

На її шиї важко брязкали два амулети: бурштиновий кулон матері, який зараз став ледь теплим, та масивний сталевий герб китоврасів, відданий батьком Арданом перед розлукою.

— Нам не можна на відкриту дорогу, — тихо прошепотів Генрі, який сидів на її плечі в подобі нічного сича. Його великі жовті очі перелякано кліпали від яскравого денного світла. — Люди злякаються, якщо побачать шістнадцятирічну дівчину з кінським крупом прямо на узбіччі траси. За три хвилини тут буде вся поліція Вінниччини.

— Спокійно, пернатий, — Ярема, який вийшов із хащі останнім, зухвало посміхнувся й поправив комір своєї чорної куртки. На відміну від Мії та Генрі, Перелесник почувався у світі людей як риба у воді. Його магічна подоба повністю стабілізувалася: тепер він виглядав як звичайний людський хлопець років вісімнадцяти, з кучерявим темним волоссям і проникливими, злегка розкосими очима, в глибині яких час від часу спалахували ледь помітні вогняні іскри. — Для цього у вас є я. Магія ілюзій людей — це моя улюблена гра. Міє, підійди ближче.

Дівчина зробила кілька невпевнених кроків уперед, її копита глухо стукнули по сухому придорожньому камінню. Ярема підняв руки, заплющив очі й глибоко вдихнув гаряче асфальтне повітря. Його пальці миттєво розжарилися, випускаючи тонюсінькі, майже невидимі струмки теплого сизого диму. Він повільно провів долонями зверху вниз, наче огортав Мію невидимим покривалом.

Мія відчула легке, лоскотливе поколювання вздовж усього тіла.

— Ого… — Генрі навіть стріпав крилами. — Це працює!

Мія опустила погляд на свої руки. Для самої себе вона залишилася кентавром, але коли вона дивилася на своє відображення у великому глянсовому листі дикого лопуха, то бачила дещо зовсім інше. Магія Яреми створила навколо неї стійку ілюзію — для будь-якої людини, що проїжджатиме повз, вона тепер виглядала як звичайна підліткова дівчина в довгій, до самих п'ят, темній спідниці та джинсовій куртці. Її чотири копита для людських очей перетворилися на звичайні кросівки, хоча насправді вона все ще міцно стояла на чотирьох ногах.

— Ілюзія триматиметься, поки ти не вийдеш із себе і твоє серце не почне битися занадто швидко, — попередив Ярема, і його голос став серйознішим. — Якщо ти розлютишся або сильно злякаєшся — дим розсіється, і люди побачать твою справжню подобу. Тому тримай емоції під замком, донько вожака.

— Я впораюся, — Мія рішуче кивнула, хоча всередині в неї все тремтіло. Вона дістала з кишені шкіряну карту матері, на якій рунічний хрест біля Іллінецького кратера продовжував пульсувати слабким червоним світлом. — До Іллінців звідси близько сорока кілометрів. Пішки ми йтимемо занадто довго. Корпорація «Астроблема» [health] має машини, вони закриють усі під'їзди до кратера, якщо Стрілецький встиг подати сигнал. Нам потрібен людський транспорт.

— І у мене є ідея, як його дістати, — Ярема хитро примружився, дивлячись на невелику заправку та придорожнє кафе, що виднілися за кілька сотень метрів попереду вздовж траси. Там якраз припаркувався старий, порожній вантажний мікроавтобус, водій якого зайшов усередину купити кави. — Ходімо. Настав час навчити вас купувати людські квитки за правилами Перелесників.

Рухатися вздовж розпеченого асфальту на чотирьох ногах, вдаючи звичайну людську ходу, для Мії було справжнім катуванням. Магія ілюзії Яреми працювала бездоганно: для водіїв фур, що пролітали повз, вона залишалася просто дівчиною в довгій спідниці. Проте фізично її копита все одно стукали по гострих придорожніх камінцях, а широка кінська спина вимагала зовсім іншої амплітуди рухів. Їй доводилося робити маленькі, неприродні кроки передніми ногами, підтягуючи задні так, щоб довгий поділ спідниці не натягувався занадто сильно.

— Попереду чистий простір, — тихо ухнув Генрі з її плеча. Птах крутив головою на триста шістдесят градусів, його жовті зіниці розширювалися, фіксуючи кожну дрібницю. — Водій буса все ще всередині кафе. Стоїть біля каси, бере якісь круглі людські пиріжки. Але на заправці є дещо дивне. Подивіться на чорний седан у кутку.

Мія зупинилася біля високого рекламного щита, вдаючи, що зав'язує шнурок на кросівку (якого насправді не існувало). Крізь зарості сухого полину вона придивилася до заправного комплексу. Старий білий мікроавтобус «Мерседес» стояв біля третьої колонки, його задні двері були зачинені лише на тонку металеву клямку. Але всього за десять метрів від нього, у затінку розлогої тополі, застиг глянсовий чорний седан із повністю тонованим склом. На його лобовому склі під сонцем блищала маленька, але знайома Мії голографічна наклейка у формі метеоритного кратера.

«Астроблема» [health]. Люди Стрілецького вже виставили спостережні пости на головних розв'язках Вінниччини.

— Вони перекривають дороги, — Перелесник Ярема похмуро примружився, його вогняні очі на мить стали тонкими, як у змії. — Вони шукають нас. Точніше, вони шукають карту твого батька, Міє. Якщо ми спробуємо просто пройти повз цей седан, їхні магічні сканери, які вони вмонтували в камери спостереження заправки, розірвуть мою ілюзію за секунду. Нам потрібен план «Б».

— Який план? — Генрі злякано вчепився кігтями в шкіряний жилет Мії. — Назад у ліс ми не повернемося. Там важка техніка людей!

— План простий — ми влаштуємо маленьке замикання, — Ярема зухвало посміхнувся і витягнув із кишені куртки кілька металевих монет, які він поцупив у кузні Остапа. Це було чисте, нековане лісове залізо. — Генрі, ти летиш на дах заправки і скидаєш ці монети прямо в трансформаторну будку за кафе. Світло згасне, камери вимкнуться, а сканери «Астроблеми» [health] перезавантажуватимуться мінімум дві хвилини. Це наш єдиний шанс застрибнути в автобус.