Розділ 6

Головний арсенал Подільської січі зустрів Мію холодом залізобетонних гранітних стін та важким, кислим запахом пороху, стародавнього воску та збройового мастила. Радомир, молодий гвардієць, з гуркотом зачинив за нею масивні дубові двері, обковані залізом.

— Вибач, Міє, — глухо донісся його голос з-за дверей. — Наказ вожака Ардана. Сиди тихо, я побуду поруч.

Мія навіть не думала обурюватися. Вона миттєво підбігла до великого бійничного вікна, з якого відкривався запаморочливий краєвид на каньйон Південного Бугу. Сонце вже повністю зійшло, заливаючи золотом верхівки дерев. Внизу, наче маленькі мурахи, вишикувалися воїни гвардії. Попереду на гнідому коні... ні, на власному могутньому гнідому крупі стояв її батько Ардан. Поруч із ним вороною тінню тримався радник Богдан. Загін рушив на південь, залишаючи Подільську січ напівпорожньою.

— У нас мало часу, — прошепотіла Мія, обертаючись до темної зали арсеналу.

Батько сказав, що Богдан забув про таємні ходи. Дівчина почала обводити поглядом стіни, завішані старовинними щитами, козацькими шаблями та довгими бойовими луками її предків. Вона підійшла до кутка, де зберігалися важкі бочки з порохом, і помітила, що на одній із гранітних плит висічено ледь помітну руну Землі — таку саму, як на її бурштиновому кулоні.

Вона притиснула камінь на шиї до руни на стіні. Пролунав важкий, глухий скрегіт, і частина скелі повільно від'їхала вбік, відкриваючи вузький, темний хід, що вів кудись донизу, в самі надра скелястого каньйону.

— Чудова схованка, — пролунав раптовий знайомий голос з боку вікна.

Мія здригнулася і різко обернулася. На підвіконні бійниці сидів великий нічний сич. Через секунду птах злетів на підлогу і перетворився на розпатланого, захеканого Генрі. Обличчя лісового духа було блідим від страху.

— Міє! Добре, що твій батько сховав тебе сюди, — швидко заговорив він, підбігаючи до неї. — Ярема щойно повернувся з межі лісу. Усе набагато гірше, ніж ми думали. Богдан не просто зрадник. Він домовився з людьми з Вінниці, що сьогодні о півдні вони підженуть до річки важку техніку й вивезуть рештки Чорного дуба, а натомість передадуть йому справжні гроші та людську зброю для перевороту в племені!

Мія стиснула кулаки. Чорна троянда в її кишені наче стала ще важчою.

— О півдні? Це вже за дві години, — Мія подивилася на таємний хід у стіні. — Мій батько чекає від мене неспростовного доказу, але якщо ми просто підемо в землянку Богдана, ми втратимо час. Нам потрібно зловити його на гарячому, прямо під час зустрічі з людьми на березі річки.

— Але як? — Генрі злякано почухав потилицю. — Нас троє: ти, я і Перелесник, який ледь тримає свою димну подобу. А з Богданом буде його загін і озброєні людські найманці!

— Ми влаштуємо їм пастку, — в очах Мії спалахнув той самий вогонь, який вона бачила у свого батька перед боєм [health]. — Ми використаємо те, заради чого люди прийшли в цей ліс. Магію.

Берег Південного Бугу в заповідному урочищі під Бушею зустрів Мію та її друзів тривожним шумом води. Спустившись таємним ходом усередині скелі, Мія, Генрі у подобі сича та Перелесник Ярема зачаїлися в густих заростях річкового очерету. Сонце стояло в зеніті — полудень настав.

Раптом тишу прадавнього каньйону розірвав важкий, неприємний гуркіт автомобільних двигунів. Захисні чари лісу, понівечені пристроєм-глушником, більше не могли стримати людську техніку.

На піщаний берег один за одним виїхали три величезні чорні позашляховики з тонованим склом, а за ними — вантажівка з потужним краном-маніпулятором для вивезення магічної деревини. Двері головного авто відчинилися, і з салону вийшов чоловік.

Він виглядав зовсім не так, як уявляла Мія. Це був не брудний чорний лісоруб, а елегантний чоловік середнього віку в ідеально випрасуваному темно-сірому костюмі. Його коротке сиве волосся було акуратно вкладене, а на обличчі застигла холодна, капіталістична посмішка людини, яка звикла купувати все на своєму шляху. На його піджаку виблискував маленький золотий значок у формі метеоритного кратера — емблема корпорації «Астроблема» [health].

Це був Павло Стрілецький — вінницький мільйонер і голова секретних досліджень людського світу.

— Ну і де наш чотириногий друг? — Стрілецький брезгливо подивився на вогку землю під своїми дорогими шкіряними туфлями й поглянув на годинник. — Ми запізнюємося. Вантажівка має вивезти залишки дуба до того, як місцеве лісництво щось запідозрить.

Позаду нього з інших машин вийшли четверо міцних чоловіків у чорній тактичній формі, тримаючи в руках дивну зброю — гвинтівки, які світилися фіолетовими електричними розрядами. Мія затамувала подих: це була не звичайна людська вогнепальна зброя, а магічно-технологічні рушниці, здатні пробивати захисні обладунки кентаврів.

За хвилину з боку хащі почувся важкий, нерівний тупіт. З туману на берег виступив вороний кентавр Богдан. Він був один. Його ліве заднє копито залишало глибоку, нерівну борозну на піску — анестетик остаточно перестав діяти, і зрадник ледве тримався на ногах.

— Стрілецький, — хрипко промовив Богдан, важко дихаючи від болю й зупиняючись за кілька метрів від бізнесмена. — Ви занадто сильно наслідили. Донька Ардана знайшла вашу пастку з чорною трояндою. Вожак уже щось підозрює. Мені потрібна людська зброя прямо зараз, щоб нейтралізувати Ардана і його гвардію, поки вони патрулюють південні кордони.

Павло Стрілецький тихо засміявся, дістаючи з кишені тонку металеву капсулу, яка світилася бірюзовим світлом — магічною смолою, викачаною з Мавки.

— Не хвилюйся, мій дорогий китоврасе, — м'яко сказав бізнесмен, киваючи своїм охоронцям. — Ми дамо тобі все для перевороту. Але спочатку мої люди завантажать деревину. Корпорація «Астроблема» [health] завжди виконує свої контракти. А щодо дівчинки Мії... якщо вона підійде занадто близько до Іллінецького кратера в наступній частині нашої гри, мої найманці подбають про неї так само, як шістнадцять років тому подбали про її матір.