Розділ 5

Звук бойового рога Ардана розривав ранкову тишу Подільської січі, відбиваючись від гранітних скель Південного Бугу. Плем'я здригнулося. Земля гуділа від тупоту сотень копит кентаврів, які поспішали на головну площу.

Мія стиснула в руці шматочок паперу з людським почерком. Чорну троянду вона нашвидкуруч сховала у глибоку кишеню свого шкіряного жилета.

— Залишайтеся тут і не потикайтеся до табору, — наказала вона Генрі та Яремі, важко дихаючи. — Якщо Богдан уже виявив зникнення кейса, він шукатиме злодія. Я маю поговорити з батьком віч-на-віч до того, як розлючений натовп вийде з лісу.

Генрі в подобі сича лише тривожно крякнув, а Ярема серйозно кивнув, розчиняючись у ранкових тінях яру.

Мія рвонула вперед. Вона обігнула головну галявину, де Броніслав уже вишиковував молодих воїнів, і пробралася до напівземлянки вожака з тильного боку, крізь зарослі дикої шипшини. На щастя, Ардан був усередині один. Він затягував важкі ремені на своїх бойових обладунках. На його гнідому крупі виблискувала прадавня сталева броня із захисними рунами Поділля.

— Батьку! — тихо, але чітко покликала вона, заходячи всередину й завішуючи за собою важку попону з кропив'яного полотна.

Ардан різко повернувся, його рука звично лягла на руків'я меча, але побачивши доньку, він насупився.

— Міє? Я ж наказав тобі йти в яри до стариків! Чому ти досі тут? Зараз не час для бунту, загін вирушає за лічені хвилини.

— Подивися на це, — Мія зробила крок уперед і протягнула йому білу кругла записку. — Це лежало в магічній пастці, яку залишили контрабандисти. Прямо в нашому лісі.

Ардан розгорнув клаптик паперу. Його суворе обличчя з сивим козацьким оселедцем миттєво зблідло. Мія уважно стежила за його мімікою: очі вожака округлилися від люті та щирого подиву, а могутні пальці так сильно зім'яли папір, що той ледь не порвався.

— Звідки це в тебе? — його голос став низьким, наче рикання хижака. — Хто передав тобі це ім'я? «Астроблема»…

— То ти знаєш, хто це написав? — прошепотіла Мія, відчуваючи, як серце пропускає удар. — Батьку, у записці твоє ім'я! Там написано, що я «занадто допитлива». Контрабандисти з Вінниці знають нас. І той кейс ховав твій найближчий радник Богдан, який зараз кульгає на ліву ногу через брак на підкові! Скажи мені правду… ти знав, що вони прийдуть за Чорним дубом?

Ардан важко зітхнув, опустив голову і з глухим звуком ударив копитом об долівку землянки. Потім він підійшов до Мії і заговорив так тихо, що вона ледь розбирала слова.

— Я не знав, що вони вб'ють Орисю, донько. Клянуся прадавніми духами, я ніколи б не дозволив знищити Мавку. Але записка… чоловік, який її написав, очолює людську корпорацію, що вивчає Іллінецький кратер. Шістнадцять років тому, коли ти щойно народилася, твоя мати намагалася зупинити їх. Вона уклала з ними таємну угоду, щоб вони не чіпали наші кордони. Богдан був свідком тієї угоди.

Ардан схопив Мію за плечі, і в його очах заблищали сльози:
— Твоя мати зникла саме через них, Міє. Я приховував це від тебе, щоб захистити. Але якщо Богдан дійсно зрадив ліс і віддав їм Чорний дуб, це означає, що люди знайшли спосіб зламати прадавній захист січі. Вони прийдуть сюди. Усі. І зброя моїх воїнів не зупинить їхні машини.

Раптом попона землянки різко відсмикнулася. На порозі стояв вороний кентавр Богдан. Його сива борода тривожно сіпалася, а погляд важких очей миттєво впав на зім'яту записку в руках вожака. Радник неприродно переніс вагу тіла на правий бік, намагаючись не показувати, як сильно болить його ліва задня нога.

— Вожаку Ардане, — хрипко промовив Богдан, переводячи погляд на Мію. — Загін готовий до виходу. Але у нас надзвичайна подія. Хтось таємно обшукав мою землянку і викрав священну реліквію, яку я беріг для захисту кордонів. І сліди від чобіт біля мого вікна дивно схожі на людські… Або на сліди того лісового шпигуна Хухи, з яким товаришує твоя донька.

У тісній напівземлянці вожака повітря стало настільки густим, що здавалося, від найменшої іскри спалахне пожежа. Вороний кентавр Богдан стояв у дверях, важко спираючись на свій спис. Його єдине око люто дивилося на Мію, а звинувачення, яке він щойно озвучив, відлунювало смертельним вироком. Зрада чи шпигунство на користь людей каралися вигнанням із Подільської січі без права повернення.

Ардан повільно перевів погляд зі зрадника Богдана на свою доньку. Його могутні пальці все ще стискали зім'яту людську записку. Як батько він хотів захистити Мію, але як вожак племені — не мав права виявляти слабкість перед гвардією.

— Ти звинувачуєш мою доньку у викраденні реліквії, Богдане? — низьким, небезпечним голосом запитав Ардан, роблячи крок уперед. Його сталеві обладунки глухо забрязкали.

— Я звинувачую її у зв'язках із тими, хто шкодить лісу, — хрипко відповів радник, ховаючи тремтіння в лівій нозі. — Половина племені бачила, як вона вночі блукала біля знівеченого дуба. А тепер з моєї землянки зникає артефакт захисту, а вона стоїть тут, ховаючи руки. Плем'я вимагає справедливості, Ардане. Воїни на площі зачекалися. Вони мають знати, що їхній вожак не покриває зрадників, навіть якщо це його власна кров.

Мія відчула, як лють закипає в її грудях. Вона більше не збиралася мовчати й терпіти клеймо одиначки-вигнанки.

— Якщо ти шукаєш зрадника, Богдане, то подивися в дзеркало! — різко вигукнула дівчина, виходячи з тіні батька. Вона вказала пальцем прямо на його ліве заднє копито. — Реліквія, про яку ти говориш, була людським кейсом-глушником магії! Ти сам увімкнув його вночі, щоб впустити чорних лісорубів з Вінниці! І ти кульгаєш, Богдане! Кульгаєш, бо старий коваль Остап викував тобі підкову з браком, і саме її слід застиг у бірюзовій крові вбитої Мавки Орисі!

Богдан на мить зблід, його сива борода засіпалася, але він швидко повернув собі удавану впевненість:
— Зухвалі вигадки підлітка! Я пошкодив ногу вчора під час вечірнього патрулювання кордонів Південного Бугу. Батьку, ти віриш цим казкам?