Розділ 1

 Плем’я подільських кентаврів жило у глибоких ярах на берегах Південного Бугу, надійно прихованих від людських очей прадавніми ілюзіями. Їхнє поселення зовсім не нагадувало грецькі міфи. Це була справжня лісова січ. Замість наметів вони жили у просторих напівземлянках із високими стелями, щоб зручно було заходити чотириногим мешканцям. Кентаври Вінниччини славилися як неймовірні майстри: вони вирощували особливі сорти лісового меду, ткали міцні кінські попони з кропиви та магічного льону, а на місцевих залізняках виплавляли зброю. Вони не носили підков із людського заліза — лише з особливої «німої» кузні, яка глушила звук кроків у лісі. Чоловіки-кентаври часто голили голови, залишаючи довгі козацькі оселедці, а жінки вплітали у гриви польові квіти, оберігаючи таємниці цілительства.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Але сьогодні в поселенні панувала гробова тиша. Замість звичного сміху та брязкання ремесел, у повітрі пахло тривогою. Раду скликали на Скелі Вітрів — величезному плато, що височіло над річкою. Посеред галявини палахкотіло величезне багаття, вогонь якого піднімався вище дерев. Навколо нього півколом вишикувалися сотні кентаврів. Вони тупали копитами, створюючи глухий, загрозливий гул, що нагадував наближення грози. На чолі Ради, на підвищенні, стояв батько Мії — вожак Ардан.                       Він був величезним гнідим кентавром із сивиною у довгому оселедці та глибокими шрамами на грудях, залишеними колись людськими браконьєрами. Його могутні руки тримали важкий залізний пірнач — символ влади над племенем. Коли він підняв руку, гул копит миттєво вщух. У тиші було чутно лише, як тріскоче вогонь і як десь натовпі тихо плачуть лісові мавки, що прийшли шукати захисту.

— Брати і сестри! — голос Ардана прогримів над скелями, відбиваючись луною від річкового каньйону. — Цєї ночі людська зухвалість перетнула межу. Вони прийшли не по гриби чи хмиз. Вони прийшли зі своїм залізом, зрізали Чорний дуб і забрали життя нашої сестри, Мавки Орисі! Правила лісу розтоптані. Наш мир із людьми закінчився.                                                                                                                                                                                                                                                                                                           У натовпі спалахнули крики люті. Молоді воїни почали вихоплювати з піхов шаблі та піднімати вгору важкі луки. Мія стояла в найдальшому кутку галявини, сховавшись у тіні старої дикої груші. Вона відчувала, як усередині все стискається від страху та гніву водночас. На її плечі, міцно вчепившись кігтями в жилет, сидів Генрі у подобі сича. Птах сидів так тихо, що здавався дерев'яною іграшкою, але його жовті очі невпинно сканували натовп воїнів.                                                                                             — Подивись на них, Міє, — ледь чутно прошепотів Генрі, витягуючи шию. — Вони всі готові бігти на Вінницю і трощити людські машини.                                                                                                               Мія не відповідала. Вона дивилася не на свого розлюченого батька, а на ноги кентаврів із першого ряду — особистої гвардії вожака. Дівчина шукала ліву задню ногу. Ту саму, яка цієї ніч залишила чіткий, зазубрений слід підкови у бірюзовій крові Мавки. «Він тут, — думала Мія, міцно стискаючи кулон із бурштину на шиї. — Зрадник стоїть серед тих, хто зараз найгучніше кричить про помсту людям. І якщо я не знайду його, мій батько поведе плем'я на вірну смерть».                                                                                                                                                                                                                                            Коли Рада племені закінчилася і розлючені кентаври розійшлися готувати зброю, Скеля Вітрів спорожніла. Багаття догорало, кидаючи довгі похмурі тіні на каміння. Вожак Ардан залишився біля вогню один, важко спершись руками на свій залізний пірнач. Його широкі гніді плечі були напружені. Мія тихо наблизилася ззаду. Тупіт її копит був ледь чутним.                                                                                 — Батьку, — тихо покликала вона.                                                                                                                      Ардан повільно повернувся. Його суворе обличчя з козацьким оселедцем на мить пом'якшало, коли він подивився на єдину доньку, але в очах усе одно застигла тривога. Він помітив бруд на її руках — залишки неонової смоли, яку вона не змогла повністю змити.                                                                          — Ти знову блукала біля Чорного дуба, Міє, — не стільки запитав, скільки ствердив він. — Я ж казав тобі не ходити туди одній. Ліс більше не безпечний.                                                                                          — Я була там до того, як прийшла варта, — Мія підійшла ближче, заглядаючи йому в очі. — Батьку, ти впевнений, що це справа рук тільки людей? Тобі не здається дивним, що контрабандисти пройшли крізь захисні чари Подільської січі саме цієї ночі? Порушення правил було занадто… точним.                    Ардан насупився, його ніздрі гнівно розширилися.                                                                                            — Люди стали хитрішими, донько. Вони використовують тепловізори, дрони та свої залізні машини. Вони прагнуть нашої магії, щоб продавати її у своїх містах. Це все, що тобі потрібно знати, — він підійшов до неї і важко поклав руку їй на плече. — Завтра я збираю загін і виставляю патрулі вздовж усього Південного Бугу. А ти, Міє, вирушай углиб ярів, до дальніх землянок. Посидь там із жінками та стариками, поки все не вщухне. Я втратив твою матір багато років тому і не дозволю людям забрати ще й тебе.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Слова батька боляче зачепили Мію. Одиначка серед племені воїнів, вона знову мала просто «пересидіти» небезпеку. Але тепер вона точно знала те, чого не знав він: зрадник ховається серед тих, кого батько завтра поведе у бій.                                                                                                                       — Добре, батьку, — збрехала вона, опустивши голову, щоб він не помітив бунтарського блиску в її очах.                                                                                                                                                                 Щойно Ардан пішов, сич на її плечі ожив. Генрі легенько дзьобнув її за вухо.                                               — Пересидіти в ярах? Серйозно? Це не в твоєму стилі, Міє, — прошепотів він.                                         — І ми туди не підемо, — рішуче відповіла дівчина, випрямляючи спину. — Поки батько збирає воїнів, у нас є кілька годин до світанку. Слід підкови, який я бачила біля дуба, мав особливу зазубрину. Такі підкови не кують у людських містах. Це робота нашого коваля.                                                                 Генрі розправив свої великі безшумні крила. Навіть у подобі птаха він миттєво зрозумів її задум.              — Кузня старого Остапа на околиці поселення… — жовті очі сича азартно блиснули. — Великій гнідій кентавридині важко підібратися туди непомітно. Ковалі мають занадто чутливий слух.                                — Саме тому туди полетиш ти, — Мія подивилася на свого найкращого друга. — У подобі сича ти зможеш зазирнути в його майстерню. Знайди форму чи записи Остапа. Мені потрібно знати, кому саме за останні тижні він кував підкову з дефектом на лівій задній нозі.                                                                   — Буде зроблено, капітане Мія! — тихо крякнув Генрі, відштовхнувся від її плеча і розчинився в нічному нічному тумані. Його політ був абсолютно беззвучним.                                                                                                                                                                                                                                                       Мія залишилася на Скелі Вітрів насамоті. Вона стиснула в руці бурштиновий кулон своєї матері й почала рахувати хвилини. Розслідування офіційно почалося.