Пролог

 Нічний ліс Вінниччини дихав прохолодою, вологою грозою та густим ароматом дикої м’яти. На Поділлі всі знали: у цих хащ є свої прадавні закони. Люди могли заходити сюди, збирати гриби чи блукати стежками, але тільки вдень і обов'язково залишаючи символічну плату на узліссі — скибку хліба, металеву монету або блискучу стрічку. Люди думають, що знають правила цього лісу. Вони приносять дари й ідуть до заходу сонця. Проте цієї ночі хтось вирішив, що магію можна просто купити. І тепер ліс прагне крові.                                                                                                                       Мія стояла на краю скелястого виступу, притиснувши пальці до холодного лука. Їй було всього шістнадцять, і серед свого гордого, кремезного племені вона завжди почувалася зайвою. Тонка, швидка, з диким поглядом і серцем, що прагнуло волі, вона була одиначкою. Поки інші молоді кентаври вчилися тримати стрій та слухали накази її батька — могутнього вожака громади, — вона тижнями блукала хащами насамоті. Матері вона не пам’ятала, а батько занадто сильно переймався безпекою кордонів, щоб помітити, як сильно його донька віддаляється від усіх. У шістнадцять років важко бути одиначкою серед своїх. Але ще важче усвідомлювати, що справжнє чудовисько носить таку ж підкову, як і ти.                                                                                                                                                 Мія здригнулася, коли повітрям прокотилася хвиля німого болю. Магія лісу раптом затремтіла, наче натягнута струна, і десь у глибині заповідних урочищ обірвалася. Гострою гарячою голкою цей відголосок ударив її в груди. Вона не роздумувала. Тіло кентавридині спрацювало миттєво: чотири копита безшумно розрізали нічну траву, несучи її крізь густий туман прямо туди, де щойно згасло чиєсь життя.  Коли вона вискочила на заповідну галявину, серце мало не вистрибнуло з грудей. Величний віковий Чорний дуб — серце цієї частини лісу — був по-живому понівечений. Важкий зазубрений слід від сучасної бензопили розітнув його стовбур. З глибокої рани дерева капала, шипіла й світилася дивним неоново-бірюзовим світлом магічна смола. А біля підніжжя, у брудній калюжі цієї світнини, лежала вона. Мавка. Лісова німфа, чиє життя було нерозривно пов’язане з цим дубом. Її тіло на очах тануло, перетворюючись на сухе, покручене осіннє листя, а напівпрозорі пальці востаннє стисли вологу землю. Капіталістичний світ людей прорвався сюди заради дорогої контрабандної деревини й забрав її життя.  Мія опустилася на коліна поруч із тілом, задихаючись від люті. Вона знала, що зробить батько. Якщо вожак побачить це, він підніме все плем'я. Кентаври вийдуть із лісів, і почнеться кривава, безжальна війна з людьми, в якій магії не вистояти проти сучасних технологій. Мія піднесла ліхтар ближче до знівеченої землі, шукаючи сліди людей, які вчинили це звірство. Промінь світла вихопив із темряви глибокі, важкі відбитки протекторів шин якогось людського позашляховика. Контрабандисти. Але в наступну секунду ліхтар ледь не випав з її тремтячих рук.                                       Поруч із людським слідом, прямо в калюжі бірюзової магічної крові дуба, чітко й глибоко застигло те, чого тут ніяк не мало бути. Один зрубаний дуб. Одна вбита Мавка. І чіткий слід підкови, що веде в саме серце мого рідного племені... Хтось із кентаврів допоміг людям зайти сюди вночі. Хтось із її близьких продав душу лісу. І якщо вона не знайде зрадника сама, ця ніч стане початком кінця для всього їхнього світу.                                                                                                                                                Мія стояла нерухомо, а її серце калатало у грудях так сильно, наче вона щоночі тікала від зграї вовків. Промінь ліхтаря вихоплював з нічної темряви глибоку, свіжу виїмку в багнюці. Слід кінської підкови був чітким, з характерною зазубриною на правому краї. Таку мітку залишали тільки важкі ковалі їхнього племені.                                                                                                                                                                — Не може бути… — прошепотіла дівчина, і її голос здригнувся.                                                                  Вона знала кожну підкову в таборі кентаврів. Плем’я було не таким великим, і думка про те, що хтось із її оточення стояв тут, дивився, як стікає бірюзовою кров’ю прадавній дуб, і допомагав людям нищити Мавку, викликала огиду. Раптом з боку густих заростей ліщини почувся важкий тупіт десятків копит. Земля забриніла. Це була варта племені, яку вела особиста охорона її батька. Вони відчули смерть Мавки й мчали сюди.                                                                                                                                          У Мії залишалися лічені секунди. Якщо воїни побачать цей слід підкови, почнеться хаос, паніка й взаємні звинувачення. Або, що ще гірше, зрадник зрозуміє, що його викрили, і знищить усі інші зачіпки.  Дівчина різко затушила ліхтар, упала на коліна й обома руками загрібла мокру землю, листя та хвою, повністю засипаючи відбиток підкови. Серце стиснулося від жалю, коли її пальці торкнулися липкої, світної смоли дуба, але вона мала діяти холоднокровно.                                                                                 Вона встигла якраз вчасно. Тієї ж миті над галявиною злетів великий нічний сич. Він зробив круте піке і з тихим шурхотом крил опустився прямо на плече Мії, чіпляючись кігтями за її шкіряний жилет. Великі жовті очі птаха тривожно блиснули в темряві.                                                                                                   — Ти запізнилася, Міє. Варта вже на межі галявини, — пролунав тихий, ледь чутний людський шепіт прямо біля її вуха. Сич нахилив голову, і його пір'я на мить замиготіло зеленими іскрами лісової магії. Це був Генрі.                                                                                                                                                         — Я знаю, Генрі, — так само тихо відповіла дівчина, підводячись і ховаючи забруднені магічною смолою руки за спину. — Але тут усе набагато гірше, ніж просто напад людей.                                              — Куди вже гірше? — птах стурбовано стріпав крилами, коли з туману один за одним почали виринати масивні, озброєні силуети дорослих кентаврів. Попереду йшов її батько, тримаючи в руці грізну сокиру.    Мія міцніше стиснула свій лук і зробила глибокий вдих. Розслідування вже почалося, і тепер її головне завдання — не видати себе перед власним племенем, де прямо зараз серед воїнів стояв убивця.