Епілог

Коли Мія, Ярема, Лада та Олена вийшли з підземних печер Сабарова й ступили під склепіння Північної Січі, вони очікували побачити святкування. Потужний смарагдовий імпульс «Мальви» випалив усю передову техніку корпорації, змусивши залишки найманців панічно тікати з лісу. Проте замість переможних вигуків у природному амфітеатрі стояла мертва, гнітюча тиша.

Духи Поділля згрупувалися біля підніжжя Дуба-Володаря. Вони стояли, опустивши голови, а малі хукавки тихо плакали в кущах, закриваючи обличчя долонями. Важкі луки кентаврів лежали на землі. Воїни не дивилися один одному в очі.

— Що сталося? — серце Мії стиснулося від поганого передчуття.

Вона проштовхнулася крізь натовп воїнів, відчуваючи, як нове срібне пір'я на її крилах тривожно затремтіло.

У самому центрі кам'яного кола, на ложі з дикого барвінку та первоцвіту, лежало тіло Квітослави — наймолодшої мавки Січі. Ще вчора вона сміялася й осипала копита Мії пелюстками на знак пошани. Тепер її дивовижні зелені коси, що зазвичай пахли свіжою травою, були обпалені, а на грудях зяяла чиста, ідеально кругла рана.

Ардан стояв поруч, міцно спершись на бойову сокиру. Його обличчя здавалося висіченим із прадавнього граніту.
— Це сталося в момент, коли ти перезапускала Вузол, Міє, — пробасив старий вождь, і в його глибокому голосі бриніла лють. — Коли щит згас на кілька хвилин, хтось зробив це. Це не артилерія «Егіди» і не випадковий вибух дрона. Її вбили підло, в спину. Хтось зі своїх.

Ярема підійшов ближче й опустився на одне коліно біля ложа мавки. Хлопець обережно підніс долоню до рани. Його вогняні іскри, які зазвичай горіли теплим багрянцем, раптом змінили колір на холодний, отруйно-фіолетовий і почали гаснути. Ярема різко відсмикнув руку, стиснувши зуби.
— Це не людська зброя, — тихо, але чітко сказав він, підводячись. Його очі потемніли від гніву. — І це не магія лісу. Це чиста енергія чорного реліктового кристала. Хтось серед нас мав при собі осколок метеорита, вирощений у таємних лабораторіях корпорації. Убивця досі в лісі. Він не встиг би втекти через наш енергетичний периметр, який знову замкнувся.

Генрі, що сидів на лівому плечі Мії, раптом витягнув шию й видав короткий, лютий клекіт. Сич різко повернув голову в бік Гущавини Сліпих Ярів — найтемнішої, болотистої й найменш дослідженої частини заповідника, куди навіть досвідчені кентаври рідко заходили без потреби.

— Він тікає туди, — Мія стиснула кулаки. Срібні пластини батьківського ременя на її грудях налилися гнівом і слабко засяяли. Земля під її копитами відгукнулася глухим, вібруючим підземним поштовхом. — Він думає, що зможе сховатися в тумані Сліпих Ярів. Проте тепер ліс говорить зі мною.

Вона обернулася до Ардана:
— Залишайся з племенем і захищай Січ. Якщо «Егіда» спробує контратакувати ззовні, ти потрібен тут.

— Будь обережна, Берегине, — Ардан схилив голову. — Убивця загнаний у куток, а такий звір найнебезпечніший.

Мія поглянула на Ярему. Хлопцеві не потрібні були слова — полум'я на його плечах спалахнуло з новою, рішучою силою. Вони разом розвернулися й кинулися в бік темних ярів, лишаючи позаду затихлу Січ і тіло загиблої мавки.

Гущавина Сліпих Ярів зустріла переслідувачів гнилим запахом старого листя, сирістю та важким, сизим туманом, який не зміг розігнати навіть перезапущений Подільський щит. Тут гранітні скелі сходилися так близько, що денне світло здавалося лише тонкою сірою смугою далеко вгорі, а коріння прадавніх дерев перепліталося у химерні, потворні вузли. Це місце наче саме намагалося виштовхнути чужинців, але для Мії ліс більше не мав закритих дверей.

Вона йшла першою, і її копита беззвучно ступали по мокрому моху. Після активації коду «Мальва» дівчина бачила навколишній світ зовсім інакше: кожна зламана гілка, кожен прим'ятий листок чи збурена крапля роси залишали для неї яскравий, світляний слід у просторі. Убивця дуже поспішав. Він залишав за собою не лише фізичні сліди, а й важкий, хімічний запах озону та згаслої електроніки.

— Здається, ми прийшли, — ледь чутно прошепотів Ярема, зупиняючись біля входу до напівзаваленої гранітної розщелини. Його плечі знову покрилися гарячими іскрами, готовими спалахнути в будь-яку мить.

Мія опустила погляд на камінь біля входу. На сірому граніті чітко виділялися свіжі краплі фіолетової рідини — крові мавки, яка залишилася на зброї зрадника. А в самій глибині печери, притулившись спиною до стіни, сиділа постать.

Коли Мія випустила з долоні смарагдовий промінь світла, підсвічуючи напівтемряву, вони з Яремою завмерли від шоку. Це був не найманець «Егіди» у високотехнологічній броні. Це був Радомир — один із наймолодших дозорців кентаврів, який ще вранці приніс їм звістку про дивний сигнал біля ретранслятора. Його ліва рука від ліктя до кінчиків пальців була повністю покрита потворними чорними кристалічними наростами, а в правій він судорожно стискав довгий стилет, виточений із метеоритного скла. Його очі були абсолютно чорними, без зіниць, а з рота виривалася тонка пара.

— Радомир… — прошепотіла Мія, відчуваючи, як серце пробиває холодний біль. — Навіщо? Квітослава ж була однією з нас. Вона вірила тобі!

Кентавр-зрадник хрипко розсміявся, і цей звук відбився від стін печери здвоєною луною, ніби говорив не він, а щось чуже всередині нього.
— Однією з вас? — виплюнув він, і чорні кристали на його руці зловісно замиготіли. — Цей ліс приречений, Міє! Твій батько думав, що надійно заховав Ядро, але «Егіда» запропонувала мені те, чого ці болота ніколи б не дали — безсмертя, силу та владу над новим світом після зачистки. Квітослава випадково побачила, як я передавав координати вашого бункера перед тим, як імпульс випалив мій передавач. Вона не повинна була нічого розповісти Ардану. Вона мала померти!

З цими словами Радомир різко змахнув стилетом і з диким ревом кинувся вперед. Сила чорного кристала зробила його рухи неймовірно швидкими, а копита висікали іскри з гранітної підлоги.