Розділ 24

Грот під Дубом-Володарем занурився в гарячкове обговорення. Лісовики сердито шелестіли сухою корою, мавки стривожено тулили руки до грудей, а молоді кентаври-воїни за межами печери вже почали гострити наконечники стріл. Звістка про те, що ворог шукає загадковий код «Мальва», миттєво підняла хвилю тривоги на всій Січі.

Мія відійшла в найтемніший куток гроту. Вона витягла з сумки батьківський щоденник і тремтячими пальцями почала перегортати сторінки. Тепер, коли вона знала назву коду, старі креслення та закреслені формули почали набувати нового, зловісного змісту.

— «Мальва» — це не просто шифр, — тихо промовила Мія, коли Ярема та Лада підійшли до неї. Дівчина вказала на пожовклу сторінку, де рукою її батька було намальовано тонку квітку з розгалуженим корінням, що вростало у кристалічну решітку. — Дивіться. Батько проектував біологічний ключ. Програму, здатну повністю заблокувати або, навпаки, перезапустити всю енергосистему Подільського щита.

— Якщо «Егіда» отримає цей код, — Ярема насупився, і багряний вогник на його плечі різко спалахнув, відображаючись у його темних очах, — вони зможуть вимкнути захисний бар'єр лісу одним натисканням кнопки. Без бою.

— Але чому Олена сказала, що код у твоєму... — Лада не договорила, її погляд зупинився на срібних пластинах батьківського ременя на грудях Мії. — Ні, справа не в ремені. І не в щоденнику. Коли ти була немовлям, Олена та твій батько проводили дослідження з реліктовим метеоритом у центральній лабораторії... Міє, вони модифікували твою ДНК. Код «Мальва» вшитий у тебе.

Ці слова прозвучали як вирок. Мія зробила крок назад, спершись спиною на холодну гранітну стіну печери. Тіло, яке вона вважала своїм, крило, яке щойно почало заживати, копита, що відчували пульс землі — усе це було не просто природою. Вона сама була ключем до порятунку або знищення цього світу.

Генрі, відчувши її паніку, злетів із плеча Яреми і м'яко опустився Мії на голову, тихенько уткнувшись дзьобом у її волосся, наче намагався захистити від усього світу.

Раптом земля під їхніми ніжно-босими ногами та копитами здригнулася. Це не було приємне тепле схвалення, яке Мія відчувала вчора. Це був важкий, штучний підземний поштовх. Зі стелі гроту посипалася кам'яна крихта.

До печери забіг Ардан, його обличчя було темнішим за грозову хмару.

— Вони почали, — пробасив вождь, підкидаючи важку сокиру в повітря й перехоплюючи її зручніше. — З боку другого сектора зафіксовано рух. Корпорація висадила десант важкої техніки. Вони не чекають. Вони пробивають барикади.

— Я з тобою, Ардане, — Ярема рішуче виступив уперед, його руки від ліктів до кінчиків пальців миттєво взялися чистим, гарячим полум'ям. — Наші воїни готові зустріти їх у ярах.

— Ні! — Ардан зупинив хлопця важким поглядом. — Це пастка, забув? Олена попереджала. Вони виманюють нас до другого сектора, щоб ми відкрили фланги. Яремо, ти береш Мію, її матір і Генрі. Ви йдете до старої підземної лабораторії через Південні гроти. Якщо Олена жива, вона шукатиме зв'язку саме звідти. Ви повинні знайти її раніше, ніж «Егіда» знайде Мію.

Шлях через Південні гроти нагадував спуск у саму утробу зраненої землі. Гуркіт важкої артилерії корпорації «Егіда» з боку другого сектора долітав сюди навіть крізь товщу граніту, відгукуючись глухим, тривожним вібрированием у копитах Мії. Кожен новий поштовх змушував стелю печери сипати дрібним камінням, а темрява попереду здавалася густою та майже відчутною на дотик.

Ярема йшов першим. Вогняні язики на його плечах тепер не спалахували яскраво, а світили рівним, приглушеним бурштиновим світлом, щоб не привертати зайвої уваги можливих розвідників корпорації. У цьому світлі стіни гроту виблискували вологими напливами іржавого кольору. За ними йшла Лада, тримаючи напоготові старий мисливський ніж, а Генрі безшумно кружляв під високим склепінням, час від часу надсилаючи Мії ледь чутні ментальні сигнали спокою.

— Ми майже на місці, — тихо промовила Лада, вказуючи на масивні герметичні двері, що майже повністю заросли корінням і диким плющем. На облупленій сірій фарбі ледь помітно проступав значок біологічної небезпеки старого зразка. — Це вхід до сектора «В». Саме тут твій батько проводив останні тестування перед тим, як... як усе зруйнувалося.

Мія підійшла ближче. Її зранене крило знову почало піднивати від сирості, але вона ігнорувала біль. Дівчина приклала долоню до холодного металу дверей. Раптом срібні пластини на її батьківському ремені випустили тонку хвилю тепла. Десь у глибині механізму клацнуло, важкі засувки з глухим скреготом зрушили з місця, і двері повільно, зтужуючись, прочинилися всередину.

З-за дверей повіяло пусткою, пилом і дивним хімічним запахом озону. Вони опинилися в просторому підземному залі, який колись був передовою лабораторією. Навколо лежали перекинуті столи, розбиті пробірки та монітори старої комп'ютерної техніки. Але найважливіше було в центрі: велика кругла платформа, над якою висіли залишки кристалічного уловлювача.

— Тут тихо. Занадто тихо, — Ярема зупинився, пильно вдивляючись у напівтемряву довгих коридорів, що розходилися від залу. Вогонь на його руках на мить здибився, реагуючи на небезпеку.

Раптом з глибини одного з коридорів почувся виразний звук кроків. Це не був важкий тупіт кентавра чи шурхіт лісовика. Це були чіткі, розмірені кроки людини у військових черевиках.

Генрі різко злетів на металеву балку під стелею й застерігаюче засичав.

Зі світлової плями передкриничного ліхтаря вийшла постать. На ній був обгорілий, брудний маскувальний плащ корпорації «Егіда», але шолом був знятий. Це була жінка середнього віку з коротким сивим волоссям та глибоким шрамом, що перетинав ліву щоку. В її руках не було зброї — лише портативний ретранслятор, який випускав знайоме слабке потріскування частот.

Лада зойкнула, випустивши ніж із рук, який з дзвоном упав на бетонну підлогу.

— Олено... — прошепотіла мати Мії, роблячи крок уперед.