Розділ 23

Перші промені нового дня застали Мію на вершині Східного крутосхилу, де гранітні скелі круто обривалися над дзеркальною гладдю Південного Бугу. Туман, густий і білий, наче парне молоко, повільно повз над водою, огортаючи низину й ховаючи сліди недавньої битви.

Мія сиділа на камені, схрестивши людські ноги й підібгавши під себе міцні кінські крупи. На її колінах лежав розгорнутий щоденник батька. Срібні пластини на новому ремені, який вчора одягнув на неї Ардан, холодили груди, нагадуючи, що все пережите — не сон. Поранене крило під чистим білим бинтом уже майже не боліло, лише злегка нило на ранкову вогкість.

Вона проводила тонкими пальцями по вицвілих чорнилах, намагаючись розібрати останній, поспіхом зроблений запис: «Реліктове ядро реагує не на код чи силу. Воно відгукується лише на...» — далі слово було розмите, перекреслене жирною лінією, а на берегах сторінки виднілися схематичні малюнки сузір'їв, які Мія ніяк не могла впізнати.

— Навіть після всього, що ми зробили, ти досі шукаєш відповіді там? — пролунав тихий, трохи хрипкий від сну голос.

Мія не озирнулася — вона заздалегідь почула легкі кроки Яреми й відчула знайоме сухе тепло, що завжди йшло від нього. Хлопець підійшов і сів поруч прямо на вологу від роси траву, підтягнувши коліна до підборіддя. Вогняні іскри на його плечах зараз ледь тліли, схожі на світлячків у передсвітанкових сутінках. На його колінах зручно вмостився Генрі, який лише сонно мружив жовті очі на туман.

— Батько знав, що корпорація «Егіда» не зупиниться на одному кратері, — Мія обережно закрила щоденник, сховавши його в сумку на поясі. — Вони втратили першу чергу бурових установок і свій елітний загін дрон-розвідників, але їхні заводи за межами Подільського щита все ще працюють. Вони повернуться, Яремо.

— Нехай спробують, — Ярема посміхнувся, хоча в його очах промайнула втома. Він підняв руку, і на кінчиках його пальців спалахнув маленький, але яскравий і чистий язичок полум'я. — Ліс прокинувся. Духи більше не ховаються по норах. А головне — у нас є ти. Вони не знають, що таке сила Землі, коли вона захищається.

У цей момент Генрі раптом зустрівся поглядом із Мією, витягнув шию й видав короткий, тривожний клекіт. Він розправив крила, змушуючи Ярему здригнутися, і повернув голову в бік Північного лісу.

Знизу, з боку табору кентаврів, донісся тупіт копит. До скелі швидко наближався один із молодих дозорців племені. Його обличчя було блідим, а важке дихання виривалося з грудей білою парою.

— Міє! Яремо! — задихаючись, вигукнув дозорець, зупиняючись біля підніжжя крутосхилу. — Ардан кличе вас до Головного ретранслятора. Старі прилади зловили дивний сигнал з-за кодової межі лісу. Це не «Егіда»... Це людський голос, і він називає твоє ім'я, Міє.

Ярема миттєво підвівся, і іскри на його плечах спалахнули гарячим багрянцем, розганяючи навколишній туман. Мія піднялася слідом, відчуваючи, як серце пропустило удар. Людський голос? Хто міг знати її ім'я там, за межами захисного енергетичного бар'єра, крім найманців корпорації? Але дозорець чітко сказав: це не «Егіда».

— Ходімо, — коротко кивнула Мія, і вони разом із Яремою рушили вниз по схилу, забігаючи під густе склепіння прадавніх дубів. Генрі безшумно летів над ними, тримаючи орієнтир на серце Січі.

Головний ретранслятор кентаврів ховався в глибокому гроті під корінням тисячолітнього патріарха лісу — Дуба-Володаря. Це було дивовижне поєднання магії та вкрадених у технократів технологій: оброслі мохом гранітні брили тут перепліталися з товстими мідними кабелями, а екрани старих моніторів підсвічували темряву печери блідо-зеленим світлом.

Коли вони забігли всередину, Ардан уже стояв біля пульта управління. Поруч із ним Лада обережно налаштовувала хрипкий частотний приймач, її обличчя було напруженим. Мавки та лісовики згрупувалися біля входу, перешіптуючись у тривожному очікуванні.

— Ви вчасно, — пробасив старий вождь, не повертаючи голови. Його важка рука лежала на пульті, де миготів червоний індикатор нестабільного сигналу. — Зв'язок пробивається крізь перешкоди нашої завіси. Хтось використовує стару військову частоту. Слухайте.

Лада крутнула ручку налаштування. Крізь тріскіт статичної напруги й гучний білий шум прорвався слабкий, переривчастий жіночий голос, який звучав так, ніби людина говорила крізь кисневу маску:

— ...Мія... якщо ти... чуєш це... «Егіда» стягує сили до другого сектора... Але це пастка для кентаврів. Справжня ціль — не кратер... Вони шукають... код «Мальва»... у твоєму...

Сигнал раптово потонув у гучному металевому скреготі, а потім екран монітора спалахнув і згас. У гроті запала важка, гнітюча тиша.

Мія відчула, як холонуть кінчики її пальців. Вона повільно опустила руку до сумки, де лежав батьківський щоденник. Код «Мальва». Саме так батько називав її у своїх перших листах, коли вона була ще зовсім маленькою.

— Хто це міг бути? — тихо запитав Ярема, дивлячись на згаслий монітор. — Звідки вони знають про тебе?

Лада повільно відійшла від приймача, її очі були сповнені прихованого болю. Вона подивилася на доньку, а потім на Ардана.

— Це голос Олени, — ледь чутно промовила мати. — Твоєї хрещеної, Міє. Ми вважали, що вона загинула в лабораторіях «Егіди» десять років тому, коли твій батько зник. Але якщо вона жива... і якщо вона змогла вийти на зв'язок...

— Тоді ворог знає про нас набагато більше, ніж ми думали, — суворо закінчив Ардан, міцніше стискаючи топорище. — І вони вже йдуть.