Розділ 17

Нічний лісовий яр зустрів Мію густою, вогкою темрявою та важким запахом мокрої глини й гнилого листя грабів. Її чотири копыта шалено ковзали по крутому, майже вертикальному схилу. Дівчина дивом утримувала рівновагу, хапаючись передніми ногами за коріння дикої обліпихи та притискаючи шкіряний щоденник матері до самих грудей. Позаду, на вершині пагорба, небо фарбувалося в криваво-багряні кольори — закинутий хутір палав, а густий чорний дим від підірваного всюдихода людей змішувався з магічним вогнем Яреми.

Коли Мія нарешті вискочила на саме дно яру, земля під її ногами стала м'якою й грузькою. Тут протікав безіменний лісовий струмок, що впадав у Південний Буг.

Згори, ламаючи сухі гілки ліщини, на землю з глухим стогоном упав Ярема. Його людська подоба майже повністю розпалася: руки й плечі знову перетворилися на густий сизий дим, а крізь груди Перелесника пробивалося слабке, згасаюче багряне світіння. Він віддав усе до останньої краплі, щоб влаштувати ту вогняну завісу в хаті й зупинити важкий спис Богдана.

Слідом за ним, важко махаючи обпаленими крилами, на землю опустився Генрі. Щоночі він шпигував у подобі сича, але зараз лісовий дух ледь дихав. Перекинувшись у повітрі, він упав на мокрий мох уже у подобі розпатланого хлопця. Його світле волосся було припаде сажею.

— Він… він виривається з хати! Його важкі підкови вже топчуть схил! — заїкаючись від переляку та задихаючись, прошепотів Генрі, указуючи пальцем угору на пагорб.

— Сюди, швидше, — Мія підхопила Ярему під мишки, допомагаючи йому підвестися. Його тіло здавалося гарячим, мов розжарене вугілля, і від його шкіри йшов сильний запах гару.

Прямо під корінням велетенського прадавнього ясеня, що нависав над струмком, ховалася стара, напівзатоплена нора водяників. Люди Стрілецького зі своїми тепловізорами ніколи б не здогадалися шукати підлітків у цьому болоті, а Богдан через свій масивний вороний круп просто не зміг би пролізти крізь вузький вхід, обплетений корінням.

Мія першою просунула туди голову, а потім, підібгавши під себе задні ноги, буквально заповзла вглиб підземного сховища. Генрі затягнув за собою напівпритомного Ярему.

Усередині нори пахло річковим мулом, старою водою та чебрецем. Тут було сухо й прохолодно. Вони затихли, слухаючи, як нагорі, над їхньою схованкою, важко й люто тупають копыта Богдана. Зрадник блукав по дну яру, проклинаючи лісових духів, але через густий дим та багнюку струмка остаточно втратив їхній слід. За кілька хвилин тупіт його ніг почав повільно віддалятися в бік головної дороги, де гурчали машини «Астроблеми».

Мія полегшено видихнула, опускаючись на коліна в напівтемряві нори. Вона обережно поклала перед собою шкіряний щоденник Лади. Срібне чорнило на пожовклих сторінках раптово спалахнуло яскравіше, реагуючи на близькість Південного Бугу.

— Яремо, тримайся… — Мія торкнулася щоки Перелесника. Його димна подоба продовжувала танути. Якщо його вогонь згасне остаточно, дух просто розчиниться в нічному повітрі Поділля.

Дівчина гарячково почала гортати сторінки щоденника, сподіваючись знайти бодай щось, що її мати Лада могла залишити для захисту лісових духів. На одній із дальніх сторінок, де було намальовано рунічні знаки Західної січі, її погляд зупинився на свіжому, рельєфному малюнку. Це була руна Живої Землі — прадавнє заклинання, яке мавки використовували для лікування обпалених лісових істот після великих пожеж.

— Генрі, допоможи мені, — Мія притиснула свій бурштиновий кулон прямо до малюнка в щоденнику. Камінь на її шиї миттєво став гарячим, і срібне чорнило на папері почало перетікати на її пальці, перетворюючись на світні бірюзові нитки. — Яремо, слухай мій голос. Твій вогонь не згасне. Ліс не дозволить тобі померти.

Вона приклала світні пальці до грудей Перелесника, туди, де під димною шкірою ледь помітно тліло його вогняне серце.

Бірюзові нитки прадавнього срібного чорнила, що перетекли зі сторінок щоденника Лади прямо на пальці Мії, затремтіли. Напівтемрява нори водяників миттєво розігналася м'яким, пульсуючим світлом природи. Мія відчула, як через її долоні прокотилася потужна, дика прохолода прадавнього подільського лісу, наче вона торкнулася корінням самого серця землі.

Вона міцно притиснула світні пальці до димних, напівпрозорих грудей Яреми.

У першу секунду Перелесник судомно здригнувся. Його тліюче багряне серце під прозорою шкірою спалахнуло яскравим, майже білим вогнем, а з рота вирвався глухий, болісний стогін. Генрі в кутку нори перелякано затулив очі долонями, боячись, що дикий дух зараз просто вибухне і розсиплеться попелом.

— Тримайся, Яремо… Ну ж бо, тримайся, — шепотіла Мія, відчуваючи, як магія її матері Лади вимагає повної концентрації. Бурштиновий кулон на її шиї став настільки гарячим, що шкіру під ним пекло, але дівчина не прибирала рук.

Магія руни Живої Землі почала діяти. Бірюзові світні нитки, мов тонкі корінці весняних дерев, почали проростати вглиб сизого диму, що заміняв Яремі тіло. Вони знаходили розірвані шматки його магічної суті й буквально зшивали їх докупи. Дим навколо його рук і плечей почав стрімко густішати, наливатися людською щільністю та знову перетворюватися на міцну, здорову плоть. Обпалена шкіра на його обличчі розгладжувалася, а кучеряве темне волосся очистилося від сірого нальоту сажі.

Ритм його дихання вирівнявся. Коли остання бірюзова нитка згасла, увібравшись у його груди, Ярема судомно вдихнув повні легені прохолодного повітря нори і розплющив очі. Його зіниці знову були людськими — проникливими, темно-карими, і лише в самій глибині знову заграли звичні, живі вогняні іскри Перелесника.

— Оце так… фокус, — хрипко, але вже зі своєю фірмовою зухвалою посмішкою промовив він, повільно піднімаючи руку і розглядаючи свої пальці, які більше не танули димом. — Мала, твій батько Ардан каже, що ти ще не готова до справжньої магії племені, але ти щойно витягла Перелесника з того світу. Твоя мати створила неймовірну руну.