Розділ 16

Запах степової ковили та вологого річкового мулу, що просочувався крізь щілини напівгнилих дубових дверей, здавався Мії справжньою отрутою. Вона сиділа на брудній долівці закинутої хати, майже втиснувшись гнідим крупом у куток біля старої глиняної печі, яка давно потріскалася від сирості. Гаряча долоня Яреми все ще м'яко стискала її губи, і дівчина відчувала, як від його пальців виходить сухе, тривожне тепло Перелесника. Його серце калатало з такою ж шаленою швидкістю, як і її власне.

Ззовні, всього за кілька сантиметрів від тонкої дерев'яної стіни, знову пролунав чіткий, важкий стукіт кінських копит по камінню та сухій глині. Хтось великий повільно обходив хутір. Цей «хтось» не поспішав. Він ступав упевнено, по-господарськи, наче вишукував здобич, яка забилася в нору, і точно знав, що втікачам нікуди подітися.

Генрі на обгорілій балці під самою стелею застиг, перетворившись на суцільну грудку наляканого пір'я. Його великі жовті очі сича були розширені до межі, фіксуючи кожну тріщину в дірявій стрісі, крізь яку пробивалося холодне місячне світло, змішане з брудним відблиском пожежі від паливних баків людського всюдихода.

Мія обережно, намагаючись не створити жодного шурхоту, прибрала руку Яреми від свого обличчя. Її дихання було настільки тихом, що вона ледь чула саму себе. Вона повільно підтягнула долоню до спини, намацуючи шкіряний ремінь свого мисливського лука. Тіло кентавридині тремтіло від напруги — чадний дим, що заповнював яр, тиснув на легені, а свідомість відмовлялася вірити в те, що відбувалося.

— Це не людина Стрілецького, — ледь чутним шепотом, який нагадував шелест сухого листя полину, промовила Мія прямо у вухо Яремі. — Це підкови з нашої кузні. Важкі, бойові. Тільки особиста гвардія мого батька носить такий метал.

Ярема похмуро кивнув. Його багряні іскри на пальцями повністю згасли — він свідомо придушив свою вогняну магію, щоб зрадник не відчув тепло крізь стіну. Перелесник обережно, міліметр за міліметром, зазирнув у щілину між колодами розбитого вікна. У світлі місяця, що пробивався крізь густу завісу, на околиці яру проступив масивний вороний силует. Кентавр. Його обличчя було приховане глибоким капюшоном попони, але на грудях, крізь розріз шкіряного жилета, тьмяно блиснула знайома деталь — срібне рунічне гравіювання Західної січі.

Мія затамувала подих. Кулон на її шиї, що належав Ладі, раптово став крижаним, наче попереджав про смертельну небезпеку.

Гвардієць за стіною зупинився. Почулося важке, уривчасте дихання кінських ніздрів, які жадібно втягували нічне повітря. Зрадник намагався вловити їхній запах. Він знав, що Мія десь тут, на цьому закинутому хуторі, серед напівзруйнованих дерев'яних хат, які люди залишили десятки років тому через аномальну активність кратера.

— Виходь, Міє, — раптом пролунав ззовні низький, хрипкий голос, від якого у дівчини підкосилися передні ноги. Цей голос вона знала з самого дитинства. Це був Богдан — старий тактик, найближчий радник її батька Ардана та заступник командира гвардії. — Я знаю, що ти тут. І твій вогняний щур із болота теж поруч. Не змушуй найманців Стрілецького рівняти цей хутір із землею. Твій батько Ардан сліпий, він не розуміє, які гроші люди пропонують за силу Іллінецького кратера. Здай мені щоденник Лади, і я дозволю тобі піти в дальні яри.

Мія відчула, як гарячі сльози образи та люті обпалюють її щоки. Богдан. Людина, яка вчила її читати перші лісові сліди, людина, якій її батько довіряв беззастережно, виявився тим самим контрабандистом, який привів «Астроблему» до Чорного дуба і вимкнув захисні руни лісу.

Ярема різко повернувся до неї, його очі на мить спалахнули справжнім, некерованим Перелесниковим полум'ям. Він міцно стиснув її плече, заглядаючи в саму душу.

— Ми не здамося, мала, — беззвучно, рухом самих губ промовив він. — Зараз я вискочу крізь вікно і відволічу його вогняним спалахом. Як тільки він розверне свій круп — ти біжиш через провалені двері прямо в глибокий яр. На дні яру є стара підземна нора водяників, яка веде до Південного Бугу. Сховай щоденник там.

— Ні, Яремо! Його підкови важчі, він затопче тебе в цих хащах! — Мія схопила його за руки, не пускаючи.

Але часу на суперечки більше не залишалося. Важкий чобіт Богдана з усього розмаху вдарив у гнилі двері хати. Дерево з тріском розлетілося на друзки, і в прорізі, на тлі палаючого людського всюдихода, з'явився грізний силует вороного зрадника з піднятим залізним списом у руках.

— От ви і попалися, лісові щури, — процідив Богдан крізь зуби, виставляючи сталеве вістря списа вперед. Тяжкий запах паленого бензину від підірваного всюдихода людей, що змішувався з ароматом степової ковили, ставав нестерпним. — Віддавай щоденник, дівчино, або твій батько завтра ховатиме не тільки Мавку Орисю.

Мія випрямила спину, долаючи заціпеніння. Прадавня кров подільських китоврасів завирувала в її жилах, випалюючи залишки страху. Вона зробила швидкий, упевнений крок уперед, заступаючи собою знесиленого Ярему, чиє дихання ззаду ставало дедалі важчим.

— Ти вбив Орисю, Богдане! — її голос більше не тремтів, він звучав гостро, як лезо бойової козацької шаблі. — Ти продав наш ліс Стрілецькому заради його брудних залізяк та папірців! Мій батько Ардан дізнається про все, і гвардія розірве твої підкови на шматки!

— Твій батько занадто старий і слабкий, він живе минулим і тінню твоєї матері Лади, — Богдан зробив ще один масивний крок углиб хати, його важкі копыта з хрускотом трощили гнилі дошки підлоги. — А майбутнє за корпорацією «Астроблема». Вони дадуть нашому племені зброю, технології та владу над усім Поділлям. Розумні кентаври не ховаються по ярах.

Мія кинула швидкий погляд на бойовий пояс вороного зрадника. Там, поруч із традиційним шкіряним кинжалом китоврасів, висів компактний людський пристрій із миготливим фіолетовим індикатором — точно такий магічний сканер-глушник, який вони з Яремою бачили у підірваній машині людей. Богдан остаточно перестав бути частиною лісу.