Розділ 15

Ніч над Чорноліськими хащами ставала дедалі холоднішою, а фіолетові прожектори всюдиходів «Астроблеми» безжально розрізали туман, змушуючи героїв буквально втискатися в мокру землю під корінням гігантського вивернутого ясеня [🌲]. Мія майже не дихала, міцно притискаючи до себе обкладинку маминого щоденника. Запах ковили та річкового мулу, про який щойно сказали хухи, досі стояв у її носі, наче невидима отрута, що роз’їдала довіру до всього, що вона знала про Західну січ свого батька Ардана.

— Вони виставляють тепловізори, — ледь чутно прошепотів Ярема. Його пальці, що стискали плече Мії, були прохолодними — залишки його вогняної сили Перелесника майже повністю згасли під гнітом випромінювання людських машин. — Якщо ми рушимо зараз крізь галявину, нас засічуть за п’ять секунд. Навіть моя ілюзія не обдурить цифрові лінзи.

— А де Генрі? — Мія тривожно озирнулася навколо.

Лісовий дух зник ще в той момент, коли перша залізна машина Стрілецького виїхала з хащів. Одиначка всередині неї панікувала: без крил Генрі вони були сліпими в цьому чужому, пораненому лісі.

Раптом над їхніми головами почувся тихий, майже беззвучний шелест крил. Великий сірий сич каменем упав з нічного неба прямо в густий кущ ожини поруч із ними. Через секунду з кущів вибрався Генрі у подобі хлопця. Його сорочка була розірвана, на щоці темніла свіжа подряпина від глоду, а величезні жовті очі світилися диким, невимовним жахом.

— Ратибор… вони схопили Ратибора! — задихаючись, просичав Генрі, падаючи на коліна поруч із Мією. Його руки помітно тремтіли. — Я бачив це з верхніх гілок старого граба. Люди Стрілецького вивели його з таємного лазу біля кратера. Вони використовували сітки з метеоритного сплаву… Він не зміг викресати магію. Його копита заковані в залізо.

Мія відчула, як серце пропустило удар. Масивний, гордий вождь Східного клану, який щойно захищав їх ціною власної свободи, опинився в лапах «Астроблеми».

— Навіщо він їм на галявині? — Ярема насупився, виглядаючи з-за коріння на машини людей. — Стрілецький знає, що сила Оберігачів Кратера прив’язана до землі. Поза своєю територією він не зможе відчинити підземний лабіринт.

— Вони катують його не через лабіринт, — Генрі затамував подих, витираючи кров із подряпини на щоці. — Я підлетів ближче, коли командир найманців увімкнув зв'язок із самим Павлом Стрілецьким. Вони шукають Мію. Стрілецький кричав у рацію, що без бурштинового кулона Мії Другий Ключ усередині кратера просто вибухне, якщо вони спробують витягти його механічним буром. Вони знають, що кулон — це стабілізатор. І… вони знають, що кулон у неї.

— Хтось зливає їм кожен наш крок, — Мія стиснула зуби так сильно, що щелепа заболіла. — Ратибор знав про кулон, але він би ніколи не видав. Батько знав… і той, хто був біля вбитої мавки. Зрадник із Західної січі продав інформацію «Астроблемі» ще до того, як ми взагалі вирушили в дорогу.

Вона поглянула крізь гілки. На протилежному боці галявини, прямо під обгорілим стовбуром колишнього Чорного дуба, найманці почали розгортати дивну металеву конструкцію, схожу на триногу з фіолетовим лазерним випромінювачем, спрямованим углиб мертвого коріння дерева.

— Вони хочуть випалити залишки магічних вен Чорного дуба, щоб змусити Ратибора говорити, — прошепотів Генрі. — Якщо вони запустять цей промінь, ліс на захід від Поділля повністю занепаде за кілька годин. Мавки, хухи, лісовики — усі просто перетворяться на попіл або звичайні сухі гілки.

Мія повільно опустила погляд на свої руки, а потім на кулон, що тихо мерехтів під курткою. Їй було страшно. Смертельно страшно. Вона була всього лиш шістнадцятирічною дівчиною, яка звикла ховатися від проблем у тиші лісу. Але зараз ліс волав про допомогу прямо в її голові.

— Я не втечу до батька, — тихо, але неймовірно твердо сказала Мія, підводячись на передні копита.

Ярема різко схопив її за зап’ястя, його очі тривожно спалахнули.
— Міє, ти збожеволіла? Їх там цілий загін із технологіями, які блокують нашу магію!

— Якщо ми підемо зараз, Ратибор помре, а Чорний дуб згасне назавжди, — вона м’яко вивільнила руку з його пальців і подивилася Перелеснику прямо в очі. — Ти ж сам казав, Яремо, що твій вогонь тане від їхніх машин. Але мій кулон — це частина метеорита, яка зрослася з серцем лісу. Їхня техніка працює на тій самій енергії. Вони не зможуть заглушити те, що самі намагаються вкрасти.

Вона повернулася до Генрі.
— Генрі, мені потрібні хухи. Усі, кого ти зможеш зібрати в цих хащах. Нехай почнуть шуміти в кронах, збивати тепловізори найманців своїм магічним мохом. Нам потрібен хаос усього на дві хвилини.

Лісовий дух кивнув, його обличчя витягнулося, а на пальцях знову почало рости пір’я. Через мить сірий сич беззвучно злетів у темні крони дерев.

Мія повернулася до Яреми, на її губах з’явилася слабка, але вперша за довгий час рішуча посмішка.
— Ну що, Перелеснику, готовий влаштувати людям Стрілецького справжню подільську ніч?

Ярема на секунду замер, а потім його зухвала, фірмова посмішка нарешті повернулася на обличчя, хоча погляд залишався серйозним. Він дістав із кишені куртки невелике кресало.
— Для тебе, кентаврідо — хоч спалити всю цю базу до бісової матері. Починаймо.

Генрі зник у темряві верхнього ярусу лісу, і Чорноліські хащі навколо них раптом затихли. Це була неприродна, дзвінка тиша, яка зазвичай буває за секунду до того, як перша блискавка розітне грозове небо.

Мія відчувала, як крізь її копита проходять ледь помітні імпульси — це тисячі крихітних хух, слухаючись заклику сича, стягувалися до галявини, ховаючись у кожній шорсткій складці гранітних валунів та під густими шапками лісового моху.

— Вони починають, — процідив крізь зуби Ярема, вказуючи вперед.

На галявині, прямо під скелетом спаленого Чорного дуба, командир найманців у важкому екзоскелеті з емблемою корпорації «Астроблема» опустив важкий важіль на панелі керування. Металева тринога гучно загула. Фіолетовий промінь лазера, товщиною в людську руку, вп’явся прямо в центр обвугленого пня прадавнього дерева.