ХІV БІЙ З ТІННЮ

     1

         «LeoMax» - не робота, а стиль життя. Тут повністю зникає час, бо ніхто не фіксує ні початок, ні край самого процесу. Він безмежний, нескінченний, багатовимірний. Коротка перерва на сон у майстерні може статися і посеред темної ночі, і під сизий ранок, і в сутінках втомленого вечора. Про свою кімнату для відпочинку з м’яким диваном Левко подбав сам, бо не любить витрачати життя на дорогу додому. Він постійно щось майструє, називаючи цей процес «Пошуком на Землі вищих рівнів, що досягається простими і зрозумілими засобами мистецтва». У нього небесні сапфіри по - земному домашні, бо нижче невід’ємне від вищого; бурштин розпливається на кулонах загадковим місячним сяйвом, бо усі містерії земного буття беруть свій початок у містичній природі нашого вічного космічного супутника; у зелень смарагдів падають яскраві блискавки метеоритів, бо у вселенському просторі, що нас оточує, усе притягується до всього й єднається з усім непереборними магнітними енергіями. Якимсь незбагненним чином космологічна тема Макса і його улюбленого Астрофізика отримала ще одну грань проявлення в камені й злилася в єдину концепцію під назвою «LeoMax».

          Тут все постійно тече і щохвилинно змінюється, тому немає годинників, які могли б вихопити у цій круговерті бодай коротку мить, що містить ознаки сталої повторюваності. «Ми не знаємо, коли саме народиться ваш шедевр, - звертається «LeoMax» зі свого сайту до потенційних замовників. – Він  визріє саме в той день, коли ви будете готові прийняти його у своє життя. Приходьте стежити за вашим спільним ростом!»

         І вони йшли. Спочатку по одному. Потім зі своїми друзями. Далі з друзями друзів…Це був не натовп прихильників модного ширвжитку, що завше нагадує повноводну ріку, а тихий, загублений у лісовій просіці струмочок, який обдаровує своєю природною чистотою і свіжістю усіх, хто здатен його помітити.

         У майстерні рідко збирався натовп і тому, що Левко та Макс принципово відмовилися від золота. Для купецького Харкова, що любить виряджатися по-багатому, такий комерційний хід міг стати провальним. Не схвалив цю ідею і Роберт, на що вказувало одразу дві причини. По-перше, він сам любить в асортименті повноту вибору, а по-друге, такий сигнал однозначно посилав через нього утаємничений куратор, який невидимою рукою заправляв тут усім, окрім творчості. Це тільки наївні генії могли повірити в те, що по два охоронці на кожну зміну і штат з секретарки, прибиральниці та завгоспа годувалися з їхніх рук.

         Мене особисто посвятив у цю таємну бухгалтерію сам клерк, викликавши до свого офісу на довірливу розмову. Мовляв, хочу допомогти, поки хлопці розкрутяться, а щоб мій язик легше тримався за зубами, пообіцяв окрему зарплату. Я, звісно, відмовилася, хоча тінь моєї Вісімки ледве не задушила мене своїм протестом. Але навіщо мені друга залежність? Тут хоча б основну тримати під контролем. Майстерня Левка і Макса у цьому сенсі – справжня знахідка, бо за день зжирає усю накопичену за ніч енергію, а часом навіть її стратегічні запаси. Було б добре просто вижити. Навіть, дзвінок нової секретарки Сан Сана, яка нагадала про «заплановану зустріч з Олександром Олександровичем Капітоненом», не змусив виокремити його як щось особливе чи хвилююче.

         - О, у тебе з’явився новий претендент на п’ятницю? - єхидно запитав Макс, бо я відмовилася послухати репетицію Левка і Сержа, які через скайп готували спільний концерт в «Сан Сані. – І хто ж у нас тепер гине у бездонній смарагдовій вирві?

         - Іди до дідька!– роздратовано відповіла я, бо з усіх п’ятничних варіантів з найбільшим задоволення обрала б зараз своє порожнє холостяцьке ліжко.

         Мій незмінний роботодавець цього разу був особливо винахідливим. Перетнувши на його прохання знайому вітальню, ми вийшли до внутрішнього дворику, що змусив завмерти від подиву. Це був маленький, фактично іграшковий, але по - справжньому живий райський куточок, наповнений екзотичною зеленню, гомінливим водоспадом, невеликими кам’яними гротами, крихітними дизайнерськими клумбами. Вінчає цю красу білосніжна ажурна альтанка, за столом якої завершував роботу один з офіціантів приміського готелю Сан Сана.

         - Дякую, друже, - сказав йому господар. – Далі ми самі.

         Вправний хлопець враз виструнчився, як молодий кипарис й зник за дверима.

         - Ого, умови моєї праці з ростом твого статусу значно покращали, - підбадьорила я Сан Сана, бо він мав втомлений і дещо стурбований вигляд. Загалом нова служба додала йому сивини, з’їла кілька й без того не зайвих кілограмів і можливо навіть зістарила.

         - Стараюся бути конкурентоспроможним, - з награним сумом зітхнув він. – А то тебе швидко з руками й ногами загребуть.

         - Не загребуть. У нас же знову контракт! А ще кажуть – в одну ріку двічі не входять, - заспокоїла його я, бо натяк на клерка був очевидним. Приховані новини у бізнесовій тусовці – дорогий товар, тому розлітаються блискавично.  – І як воно тобі ведеться на новому місці?

         Відчуття загалом незнайоме: він ніби знову мій роботодавець, але на якихось інших правах. Я більше не відчуваю його переваги над собою, бо постійно бовтаюся на блаженно-заколисливих енергіях  «LeoMax». Я б звідти не виходила ніколи.

         Вино було червоним і густим, як кров. Таке п’ють перед жертвопринесенням або після причастя, що у випадку з Капітоненком не має особливої різниці. Схоже, тінь АнтиВсесвіту й далі пхається за ним слідом сірою приблудою, добираючи свої відкупні жертви. Але він не знає, що краще: покаятися і відпустити ситуацію на відкуп долі чи вступити у бій, а там вже як буде.