ХІ НА РУЇНІ

1

         Старий мав нездоровий вигляд і нагадував силоміць реанімованого небіжчика, душу якого утримують в тілі численні медичні прилади. І хоча він зустрів мене як і раніше в улюбленому кріслі біля столу, а не в ліжку з крапельницею та апаратом штучного дихання, синці під очима та неприродна навіть для нього худоба змусили думати про найгірше. Ще тиждень тому банкір мав більш життєздатну форму.

         - Заходь, Ліночко, - тихо сказав він й кивнув у бік стільця. – Присядь.

         Мене охопив холодний і майже панічний страх. Не знаю чому, але звідкілясь з’явилося абсолютно реальне відчуття того, що бачу старого востаннє. Для цього не знадобилася, навіть, ручка з ковпачком і медитативне налаштування на інформаційні потоки, бо в уяві абсолютно зримо випливла домовина, в якій лежить його бездиханне тіло у чорному новісінькому костюмі з не відірваною етикеткою. Шматочок магазинного цінника у тому видінні чомусь підступно стирчав з-під накрохмаленого комірця.  

         - Бачу, ти мене вже хорониш, - усміхнувся він, але при цьому не наказав служниці принести чаю, хоча та завмерла в одвірках навпроти вартовим солдатом. – І все - то ти знаєш, Ліно. Нічого від тебе не сховаєш. Тому і покликав…

         - Володимире Васильовичу, - спробувала оправдатися я, бо відчула себе злодійкою, яку застали на гарячому у момент скоєння чогось непристойного. – Що з вами?

         - Облиш, - ледве поворухнув рукою старий. – Просто минаю. Це й так добре. Бог дозволив завершити справи…А так…Словом, усі там будемо. Але слухай…. Я не плакатися тебе покликав. Мені дуже потрібна твоя консультація. Тільки, будь ласка, подумай добре. Не поспішай. Дай мені точну відповідь. Це надзвичайно важливо.

         Він перевів подих, секунду відпочив й продовжив:  

         - Скажи мені, будь ласка, хто з них – Мотька чи Санько, - більше здатний по-людськи потурбуватися про чужу дитину?

         Я зрозуміла, що не хочу його відпускати. Банкір став рідною душею, яка вирішила піти зі свого, а заодно й мого життя. Хотілося схопити його за руку й утримати біля межі, що відділяє видимий і потойбічний світи. 

         - Володимире Васильовичу…

         - Ліно, припини, - наказав він. В його голосі забриніла колишня гартована сталь. – У тебе ще буде можливість оплакати мою гірку долю. Вже недовго…А зараз добре подумай і скажи. Це єдине, що зараз має значення. Решта – пусте.

         - Капітоненко, - відповіла чітко і коротко, як він завжди просив, побоюючись, що не встигну.

         - Поясни, будь ласка, конкретніше через ці свої …числа.

         - Розумієте…

         - Ліно, візьми себе в руки, - наказав твердо і дещо навіть суворо. - Мені потрібна правильна відповідь. Якщо життя порівняти з грою в казино, то це ставка всього життя.

         Згадка про казино в його випадку здалася дивною. Старий ніби не страждав азартними іграми.

         - Гаразд, не хвилюйтеся, зараз все розкажу, - аналіз трохи відволік від фатальних думок і заспокоїв. - Є три числа, які гарантовано вказують на здатність людини турбуватися про когось. Це Двійка ( Одинадцять), Шість і Дев’ять. Але власники цих чисел по-різному проявляють свою турботу. Двійка може проникливо співчувати й прекрасно служить жилеткою, але вона не завжди готова втрачати власний комфорт, коли йдеться про якісь конкретні дії. Дев’ятка, у свою чергу, - сама  гуманність, але її допомога вимагає масштабності. Тобто їй набагато цікавіше рятувати усіх африканських дітей від голоду в рамках глобальних проектів, ніж потурбуватися про одне, але персоніфіковане немовля. А ось Шістка може бути доброю на рівні абсолютно конкретного тіла. Тобто і полікує, і нагодує, і вдягне, і видасть путівку в життя, не вимагаючи за це орден Княгині Ольги.

         - І які числа є у наших героїв? – старий трохи ожив.

         - У Матвія Двійка і Дев’ятка, а в Сан Сана Шістка. Причому у першого, на жаль, є ще й Четвірка, якій важко бути безкорисливою, якщо не матиме зі своєї жертовності бодай малесеньку користь. Такий ось парадокс.

         - Це точно, - погодився банкір, отримавши, мабуть, підтвердження якихось власних висновків. – От і добре… Я тобі дуже вдячний. І не лише за останню пораду… Ти скрасила мій останній рік… Без наших розмов я б мабуть не здолав  всю цю оказію без жалю. Боровся б як одержимий. А так відбуду упокорений і смиренний…Батьку теж своєму подякуй. Він врятував мою безталанну Юльку….

         - Володимире Васильовичу…

         - Ліночко, йди. Поплачеш за дверима…

         - Але як же це так? Можна я ще прийду?

         - Ні. Вибач, - старий був нівроку категоричним. – У мене ще багато справ, а часу, коли голова працюватиме, обмаль. Треба встигнути. Назбирав усілякого добра…Не кидати ж… 

         Він втомлено заплющив очі, кілька секунд помовчав і ледь чутно прошепотів:

         - Дозволь тобі дати маленьку пораду, - його віки ледь помітно смикнулися, ніби під ними народжувалася сльоза й знову завмерли. - Живи як тобі подобається, а не як прийнято. Не розчиняйся у цій порожній метушні. Збережи свій стержень. У тебе своя доля…Нелегка, проте своя…