VIII НЕФОРМАТНИЙ ФОРМАТ

1

         У лютому сніг зривався не раз, але так і не випав. Мені подобається чорна зима  за створену нею ілюзію ранньої весни. Приголомшений народ постить у Фейсбуці ніжні проліски, що сміливо пробилися крізь вогку холодну землю і трохи дуріє від нежданої радості. Моя все ще порожня душа теж відчуває зміни, бо в затяжну і однотипну буденність, що проковтнула мене з головою, несподівано увірвалися зміни.

         - Слухай, - якось зателефонував мені до бункеру Андрій. – Ти не могла б зайти? У нас тут повний тупик.  

         - А Яна мене не з’їсть? – цікавлюся про всяк випадок, бо її реакцію на мою появу в офісі нанайців легко передбачити і без нумерологічних хитросплетінь.  Після фільму її розриває ненависть. І це зрозуміло! Губка мій смарагд зняв з більшим пієтетом, ніж її сапфіри. Іноді мені здається, що ця провина генія не тягне на такий рівень озлобленості, але про всяк випадок тримаюся подалі.      

         - Бариня на лікарняному… Простудилися…

         Он воно що!

         Тупик полягав у тому, що Капітоненко в образі стилізованого, а головне мовчазного європейця здавався природнім лише у міфічному кіно, вигаданому Левком. Реальність же вперто не приймала вовкулаку в ліберально-демократичному форматі, незважаючи на нову партію шарфиків, терміново пошитих Свєтою. Все це йому пасувало не більше, ніж іподромне сідло тягловому воляці, який все життя оре фермерське поле.

         - Але ми все одно не скотимося в бік Кремля, - лютував Стас, демонстративно закидаючи ноги на стіл.

         - А чому б не спробувати, - обережно зауважив Сергій, бо відверта опозиційність такого штибу на даному відрізку часу підмочила б його репутацію.

         - Звичка вливати молоде вино у старі міхи закладена на генетичному рівні людства як незаперечний доказ перманентного спротиву еволюції, - зауважив Губка, не відриваючись від ноутбука. – Навіщо повторювати дії, які вже мільйон разів до нас були чітко визнані помилкою? Для тих, хто на бронепоїзді уточню – на шляху до нового життя не варто наступати на архаїчні граблі.  

         Сергій невдоволено засувався на стільці, кинувши у бік Левка ненависний погляд. Стас хвацько крутнувся у кріслі, попередньо скинувши ноги зі столу.

         - Ну ось, бачиш? – розвів руками Андрій, звертаючись до мене. – Я ж казав.

          Статус підпільниці мимоволі повернув мене у старе життя. Хай, навіть, так, заочно, але у цьому була якась маленька втіха з елементами гри у схованку: я десь є, але непомітно. Лишилося підібрати клієнту нову форму проявлення у публічному просторі і тоді, можливо, Сан Сана стане для мене більше.

Я не знаю навіщо потрібен цей клопіт. Зізнатися самій собі у тому, що болото «АнтиВсесвіту», наповнене потенційним кумканням травневих жаб, остаточно перемогло мій чистий Всесвіт, бракувало волі, тому спосіб вирівнювання двох начал в самій собі, вже за звичкою, почала шукати в числах. І знайшла! Ну звичайно ж усе через Сімку, яка обожнює гру в нерозділене або платонічне кохання на відстані. Така собі велика ілюзія, що живиться фантазіями закоханого й покликана зайняти в серці порожню нішу. У моєму ж випадку співпало все одразу. Але як бути з невгамовною П’ятіркою? Та не відпустить у чисте світло ні за що! Для неї є Артист. Ну що ж, гармонії на теоретичному рівні  досягнуто, то ж вперед на муки!    

         Публічний формат Сан Сана несподівано підказав Макс, який після відпустки загрузився в бункер, переповнений новими ідеями.

         - Я був в Астрофізика, - змовницьки прошепотів він, щільніше зачиняючи за мною двері. – Зроби нам кави. Треба думати. Це буде бомба!

         - Слухай, мене вже розриває, - кажу йому, заправивши кавовий автомат. – Може поділишся без вступних істерик. Починай одразу з кінця. Я зрозумію.

         - Звісно, зрозумієш! Тут і дурню все ясно. Простіше не буває! Але тільки мій геній до цього допетрав. Розумієш? А ми зараз цю довершену симетрію передамо у формі магічних амулетів. Цю штуку я нікому не продам. Запатентую – і всьо! Більше жодних голландців. Стовідсотково наша марка! Вона нас годуватиме до скону!

         Я розлила каву й підсунула Максу папір з олівцем. Він провів на аркуші звичайне коло. Вгорі написав цифру 9, а далі справа наліво за часовою стрілкою вивів решту однозначних чисел.

         - А тепер дивись уважно, - наказав тоном суворого вчителя геометрії. – Починаємо з’єднувати – 1 і 5, 1 і 2, 2 і 4. Це буде один прямокутник. Назвемо його Всесвітом. Потім переходимо на ліву частину і робимо те ж саме: з’єднуємо 5 і 7, 7 і 8, а потім 8 і 4. Бачиш? Ми отримали  ще один прямокутник. Назвемо його АнтиВсесвіт.

         - Дуже схоже на графічне зображення марки Фольксвагена! Вони першими розкрили цю формулу?

         - Можливо! Але це ще не все! Дивись уважно! У цій схемі лишилися незадіяними числа 3, 6 і 9. 

         - Слухай, так це ж про цю Трійцю постійно говорив Нікола Тесла, - у мене аж дух перехопило. – Мовляв,  якби ви знали велич цифр 3, 6, 9, у вас був би ключ до Всесвіту.

         - Молодець, асистенте! Наша синхронність просто дивовижна! А тепер давай з’єднаємо трійцю!

         - Трикутник по центру? – відкриття справді  вразило до якихось досі нерозпізнаних глибин. – Тобто…