V ПОЛІГОН

1

            «Це щось нове у наших стосунках», - подумав Капітоненко, відклавши на сидіння автівки папку з паперами. Ніби нічого такого… Цілком житейська справа…Люди у нього постійно щось просять, і це нормально… Але ж вона з іншого тіста. Її він звик сприймати без домашнього воза, який з висолопленим язиком тягнуть за собою усі його підлеглі. Їх з відьмою він вже було зарахував до тієї категорії сміливців, що свідомо скинули цей тягар й осмислено минають десятою дорогою. Це все одно, що після тривалих вагань нарешті визнати перевірений на ділі факт і щасливо видихнути сакральне: «Вона з тобою таки однієї крові». А тут на тобі – «Порадь ріелтора. Моєму батькові терміново потрібен будинок. Його вигризли з його ж приходу й відбирають хату»…

         У неї є батько без даху над головою… Нестерпна буденність…

         А може він сам вигадав її фірмову утаємниченість, аби у цьому житті лишалося бодай щось не розгадане? Прогнозованість людських звичок, прагнень, інстинктів дратують до якоїсь нестерпної гидливості, тому відьмою він вирішив смакувати як витонченим десертом, в якому родзинка схована аж десь на глибокому дні. І тут раптом таке…      

         За вікном автівки Сан Сана пролетіла громіздка будівля обласної ради. Це сюди вони пробиваються з Мотею, опікаючи жителів одного й того ж виборчого округу. І тут їм не вдалося розминутися. Вічні два цапка на вузькому містку.

         По інший бік проплив намет, що вже сьомий рік поспіль нагадує харківцям про війну, яка й далі триває у них просто під носом. Вони п’ють і гульбасять, забиваючи своїми ситими тілами міські ресторації, а поруч хтось щодня прощається з життям…

         А чим краще ти сам? Відкупними у вигляді волонтерських шкарпеток?         Цікаво, що з цього приводу думає відьма?

         І знову – наша пісня гарна…Капітоненко невдоволено поморщився.  От яке йому діло має бути до її погляду на цю затяжну оказію? Вона, мабуть, жодною звивиною свого оцифрованого мозку не думала що там і як, а на відповідне запитання кине своє тривіальне: «Дай дату початку». Калькулятор, підпертий смарагдом.

         - Ви щось казали, Сан Саничу? – обізвався водій, почувши його тиху лайку.

         - Нічого. Їдь…Хоча стій! Давай у наш паб…

         - Ви  ж відпустили охоронця…

         - Дарма. Туди мої вороги не ходять.

         Серж цього разу оплакував свою безпритульну душу, для якої не знаходиться новий господар. Пісня, схоже, була новою або Капітоненко її ще просто не чув. Бідолаха… «І навіщо я тільки висмикнув його з тієї Європи? Егоїст хренів, – подумав він, мимоволі оцінюючи увесь сценічний образ виконавця. – Але ж і гарний, чортяка. Народ – в екстазі».

         Клубний планктон звивався, вищав і плакав від власного безсилля, бо той, кого хоче Серж у своїх стражданнях, вочевидь, сюди не прийшов. Точніше, так думає сам страждалець або так думати хоче про нього Сан Сан. Самонадійний. У тому то й справа, що все стрімко змінюється. Приручене цуценя виросло швидше, ніж він встиг ним вдоволю награтися.

         Відчуття самотності вже в’є у його мозку гніздо. Для нього вона така ж природна і невід’ємна, як пара рук та ніг, бо дає змогу вижити у суворому світі бізнесу, що виключає фактор звикання. Він нікого ніколи не тримає і завжди вчасно розпізнає момент, коли людині пора. Але цього разу все інакше, бо одразу кілька цуценят прибилося до воріт настільки добірних, що можуть самостійно створювати власні зграї або вибирати нового господаря. Вони б лишилися на довше, якби він міг працювати з ними на рівних, приборкавши власну гординю. Але це все одно, що вбити частину себе. Так каже відьма, називаючи його напускну пихатість тяжкою кармою, яка дісталася у спадок з минулого життя. Чула б вона себе! Це ж якась повна маячня. Вона так і каже: «Вичави з себе по краплі гординю, бо інакше теперішнє перебування твоєї душі у тілі автоматично котуватиметься як вселенський непотріб». Повне дуреписько. Його не можуть цікавити котирування такого штибу апріорі. Але чомусь тепер він не здатний про них не думати.

         Та й цуценята не прибилися до воріт. Він їх купив. Дорого.

         З найтемнішого кутка краще видно світлішу частину танц - полу.  Планктон несподівано впав в заколисливу млість й гойдався у такт мелодії як хвилі спокійного моря. Лише невелика дама з собачим ланцюгом на шиї хлюпалася помітніше за інших, бо випиті коктейлі підняли на поверхню усю її душевну каламуть. «Тьху божевільна, - усміхнувся Сан Сан, розгадавши символіку її дивного аксесуару. – Сподівається, що її собача відданість комусь потрібна. От же ж наївна. Але стоп…».  У прирученій Сержем дворняжці він впізнав дурепу, що несамовито кидалася на Ліну в надії здерти з неї якщо не шкіру, то хоча б одяг. Сан Сан інстинктивно окинув всю залу пильним поглядом, в надії побачити знайомий профіль (звідки це відчуття, що одна тут не буває без іншої?!!) і просто завмер від подиву. Неподалік у такому ж темному кутку стояло худорляве дівча у простенькому светрі, чимось ледь вловимим схоже на його ошатну відьму або її бліденьку тінь. Але ж стоп! То не тінь, а вона сама!

         Сан Сан вдруге відчув себе ошуканим. Таке враження ніби недосяжна Євангеліна приховала від нього якусь власну таємницю або істинну частину себе, а він не зумів своїм інстинктом відчути і витягти на поверхню оту нікчемну замасковану простоту, яку люто ненавидить у своїх підлеглих. Він ладен вибачити їм багато чого, але тільки не виставлену на показ сірість. «Так у ній же немає нічого особливого, - шипів він сам до себе, розуміючи, що купився на лискучу міфічну маску. – А раптом все, що вона плела – такий точно порожній блеф? Ти просто ідіот, Сан Сане. Тебе розвели на мілині як хлопчиська. Федько ж попереджав!».