ІІІ СУПЕРСИМЕТРІЯ

1

         Серж насвистує простеньку мелодію, перебираючи струни акустичної гітари й ліниво відбивається від моїх докучливих запитань.

         - Ти повторюєшся. Давай щось інше, - промугикав він у невигадливому ритмі й постукав пальцями по дерев’яній поверхні, імітуючи гру на ударних. – Давай ближче до теми. Моя лексика тобі не потрібна.

         - А що означала фраза шефа: «Знову нагострив лижі до Європи?», коли ти попросився до нас з Робертом?» – цікавлюся англійською, бо своє «добро»  на участь Сержа в голландському проекті я обміняла на уроки простих діалогів. Ми вже пройшли вздовж і впоперек усі англомовні варіанти, пов’язані  з числами, камінням, металом, містикою і взагалі життям, а тепер відточуємо прості нюанси. За тиждень вже почнуться  консультації не лише з приводу простих янтр, а й «Суперсиметрії». У списку на сьогодні шість чоловік, але їх буде більше.

         - Нічого не означала, - барабанить тепер вже всіма пальцями він, але сходу уточнює в рамках лікнепу. – А хто не хоче працювати з Європою або в Європі? Ще раз повтори прийменники. Ти відчуваєш різницю між «з» і «в»?

         - Шеф сказав: «Знову», - не вгаваю я, бо Сержеві таємниці мені давно стали поперек горла. – Ти жив за кордоном?

         - Ага. П’ять років, - ну нарешті бодай щось.

         - І що ти робив?

         - Ти хочеш повторити тему «професії»? – пробігли  по струнах швидкі пальці. – Дитячий садок. Давай далі. 

          - І все ж?

         - Те, що й тут – грав на гітарі в рок-пабі.

         Вивернувся в’юном. Такий собі кодовий замок з десятьма секретами, до якого не підбирається жоден шифр. Я й досі не знаю, де він живе, хто його батьки, чи є у нього брати-сестри-дівчина, навіщо приручив «Суїцидальницю», чому приміряє до себе китички блазня і вигадану в унісон своїм стражданням клітку для вільного вітру. Своїми Серж вважає лише «Корунд» і рок-паб.

          Його таємниці мене цікавлять виключно як предмет вивчення самої себе, але під іншим ракурсом. Наші з ним Сімки, займаючи різні позиції в психоматрицях, перетворюють нас на дзеркальних двійнях. Я бачу в ньому ту частинку себе, якою хочу бути, а він в мені дещицю того, що є його справжньою сутністю.

         - Ей, солодка парочко, мені вже остогидла ваша бусурманська мова, - гукнув  Сан Сан, перевертаючи на мангалі рум’яний шашлик.  – Таке враження, що мене тут взагалі немає.

         Шефу пасують берці і військова форма, на верхній кишені якої приклеєні дві планки з написом «Капітоненко О.О.» і «І гр. - ». Це власний  трофей, вручений йому волонтерами за те, що оплатив три безпілотника для зони АТО. Ізюмський ліс, де загубився цей двоповерховий мисливський будиночок, межує з Донбасом, тому шеф не скупиться на оборонні проєкти, ніби ополченці можуть затіяти звільнення від України і на орендованих ним десяти  лісових сотках. Війна висить  на душі важким чорним мегалітом. 

         - Ліночко, де там твій улюбленець? Вже мабуть завис на гамаку й вигадує твої відьмацькі штучки. Гукай його мерщій, - нагадав Сан Сан про головний сенс нашого вояжу до цього неблизького світу. Він тиждень засмагав на Кіпрі й пропустив все, що ми встигли почати з «Суперсиметрією».  Проєкти, яким дає статус «ліві», натякаючи на їхню другорядність, обговорюються в останню чергу і десь за трапезою, аби зменшити їхній гіркуватий присмак.

         Макс справді зависав у гамаку, розглядаючи шматки неба, що пробиваються крізь густі крони дерев рясним синюватим клаптям. Час від часу поруч шмигають білки, струшуючи прудкими лапками всохлу хвою й шкарлупки збитих шишок. Літо перетнуло свій зеніт, хоча посеред зелених сосен й здається вічним.

         - Ей, майстре, ти чого втік? Ходімо до гурту, - я нависла над Максом важкою тінню, закривши собою небо. – Шеф кличуть.

         Він сів на край гамака й сонно позіхнув, поправляючи на грудях янтру, що зачепилася за комір сорочки. Сплав золота і срібла, вилитий у формі чотирьох свастичних хрестів із загнутими кінцями, які строгими лініями з’єднані між собою й поміщені у коло з вогняних язичків, на мене спочатку навіяв непідробну тривогу.

         - Ти що, ідейний фашист? - запитала я, коли вперше побачила цю підвіску.

         - Скоріше не надто свідомий язичник, - спокійно відповів той. – Це графічна квітка папороті – древній солярний символ. За відомою легендою, її подарував Перун Семарглу і Купальниці на честь народження близнят, чим визнав їхнє неможливе кохання.   

         Історія  янтри  мене вразила і тим, що Макс позичив у древніх стару форму замість того, аби вигадати щось своє. Кому ж як не йому? Правда, амулет мав і власну родзинку: крихітний магічний квадрат довелося викарбовувати на верхньому язичку полум’я під мікроскопом, бо фрагменти чотирьох хрестів сплетені досить тонким мереживом і не могли гармонійно вмістити шістнадцять видимих чисел.

         -   Ну ось, знову завелися, - кивнув Макс у бік Сан Сана та Сержа, перепалка яких вибухнула одразу за моєю спиною й поступово переростала у сварку. – Ходімо, а то зараз поб’ються.

         - І що, часто з ними таке? – запитала я, маскуючи свою надмірну цікавість.  

         - Та постійно. Живуть як кіт з собакою.