Розділ 5

Ще один виток сходів, і я перед оббитими дерматином дверима. Зараз це не модно, в моді двері обшиті залізом, а то й взагалі — сейфові. Але мені байдуже. Злодії, якщо й заберуться до квартири, то швидше за все, як у тому анекдоті, самі щось залишать господареві на бідність. З цінностей — хіба що ноутбук. Та й модель десятирічної давності. Нині у смартфонів оперативної пам'яті більше. А відеокарта — лише пасьянс розкласти.

Один оберт ключа, натиск плечем...

Клацаю вимикачем.

За час моєї відсутності, очікувано, нічого не змінилося. Брудні черевики під вішалку. Напомацки шукаю тапок. Лівий… Правий уже тижнів зо три як загубився. Мабуть, кудись пішов... погуляти. Бо в квартирі я все перевернув і в кожний потаємний закуток зазирнув. Навіть у морозилці дивився. Купив би нові капці, але шкода грошей і все ще теплиться надія, що як нагуляється, то повернеться. Можливо, він у минулому житті котом був?

Тепер на кухню… Розділити пельмені, доки не злиплися. На шість порцій. Теж досвід. Навіщо потім думати, скільки засипати у окріп.

Витратив якийсь час, поки шукав пакети… Із цим теж проблема. Живу я сам… Ось уже який рік. А речі поводяться так, ніби в квартирі, крім мене, ще не менше двох-трьох жильців хазяйнує. Що б куди не поклав, воно завжди опиняється в іншому місці. Спочатку нервував — тепер звик. Навіть не дивлюся туди, де річ має бути за визначенням, одразу починаю пошуки.

До речі, ефективний метод. Іноді навіть вдається знайти досить швидко.

Так і із пакетами. Клав я їх у праву крайню шухляду на кухні, знайшов у тумбочці біля дверей у коридорі. Не суть... Пельмені ще не злиплися. А що я їх завбачливо з рук не випускав, аби потім теж не шукати, то й далі справа пішла швидше. Упорався за якихось п'ять хвилин.

Ф-фу ... Тепер можна і роздягтися.

До вечері ще далеко. Ніколи не їм раніше сьомої. Бо якщо повечеряти швидше, потім обов'язково захочеться перед сном ще щось пожувати. А так вистачає, щоб протриматися до одинадцятої ранку і не переїдати. Що важливо бо зайва вага, як на дріжджах росте.

Та воно й не дивно. Стиль життя такий. Лежаще-сидячий. Причому куди частіше лежачий…

Тому налив у чашку молока, відірвав шмат хали і насипав у блюдце цукру.

З дитинства обожнюю ці ласощі. У дитинстві, правда, цукор сипав на скибку хліба і збризкував водою чи молоком, щоб не розсипався. Тепер перейшов на лайт-версію. Вмокаю халу в молоко, а потім у цукор. Виходить не гірше.

На стілець сідаю обережно. Меблі у мене теж із характером, ніколи не вгадаєш, що викинути можуть. І зламана ніжка або сидіння, що відвалюються у найневідповідніший момент, далеко не повний перелік сюрпризів, які крісла, стіл і навіть диван готові піднести.

Обійшлося. Можна спокійно перекусити.

— Тьху! — спльовую відкушений окраєць.

Ну, ось… Цукор виявився змішаним із сіллю. І жодного логічного пояснення. Адже я не зовсім безголовий, щоб таке зробити? А більше нема нікого. Кому висловлювати претензії?

Єдине пояснення: надто глибоко пірнув у текст. Ось як зараз, коли сплутав день та ніч. Думав про одне, а руки робили інше. Результат — зіпсований продукт. Добрих триста грамів цукру піде в каналізацію. Оскільки розділити сіль та цукор у домашніх умовах практично неможливо. Вірніше, можливо, але це настільки нудна справа, що возитися немає сенсу. Не вартує шкіра виправи.

Тож просто допив молоко з халою і пішов у кімнату. До єдиної слухняної речі — ноутбука. Який щоденно і дбайливо дозволяв мені забувати про нинішні турботи і переноситися в інші світи. Де я панував нероздільно. Був і Творцем, і його Антиподом. Героєм і злочинцем… Сіяв розумне, добре, вічне і власноруч оте все виполював. Залежно від настрою і обраної цільової аудиторії.

Подивився, почухав потилицю...

Хоч сусід, начебто, затих з ремонтом, заново налаштовуватися на роботу ліньки. Та й попрацював я вже сьогодні непогано, тож час дати мізкам відпочити. А найкраще вони провітрюються під черговий безглуздий серіал, якими нас посилено годують виробники «чарівних снів».

Тільки ними, до речі, і рятувався після смерті дружини. Вмикаєш якусь безконечну жуйку, і насолоджуєшся бездумним станом, під життєві перипетії якогось Глухаря, Шилова чи Брагіна. Особливо добре «Молодіжка» зайшла. Триста з чимось серій — просто казка. Сотню вечорів самотності вбив і не помітив. Запитаєте про що кіно? Хоч убийте… Пам’ятаю, що там багато хокею з шайбою, і молодь безконечно закохується, розчаровується і… знову закохується. Але все пристойно. Без пошлятини і невмотивованого натуралізму.

Поклацав мишкою, тицьнув у щось не дивлячись і з насолодою розтягнувся на дивані. До двадцяти двох ще більше трьох годин.

Під монотонне дзюркотіння якоїсь мелодрами навіть не помітив, як заснув. З тривогою глипнув на годинник. Ні, не проспав. Лише кілька хвилин десятої. Є час і в порядок себе привести і квапливо кави сьорбнути. Підбадьоритися щоб...

Внутрішній голос запізніло почав було бурмотіти про старих донжуанів і про те, що на фіг воно мені треба.

Угу. Де ти був раніше? Тепер чого? Після того як пообіцяв. І справа навіть не в тому, що це негарно, а що потім доведеться в іншому магазині отоварюватись. Жінки істоти вразливі, багато що можуть пробачити, крім обману... Ні, обман вони, якщо захочуть або вирішать, що так треба, теж пробачать... але помстяться, при нагоді, неодмінно. Це чоловіки — примітивні істоти. Посваряться, наб'ють один одному морди, пару випустять і підуть разом квасити. У жінок усе складніше. Говорять одне, думають — інше, а діють так, як вважають найбільш доцільно у кожний конкретний момент. І ніколи нічого не забувають. Хоч сто років мине…