Розділ 4

Дівча-касирка, що злякано витріщалася на побиття парубка, несподівано схлипнула, прикрила рот долонькою і з криком: «Ой, матусю!», схопилася зі стільця і рвонула кудись усередину магазину, в напрямку службових приміщень. Майже одразу ж звідти вийшла інша продавщиця. У тому розпливчастому віці, коли молодість наче й не надто далеко встигла відійти, але звертання «дівчина» вже з язика не злітає. Років тридцяти-тридцяти п’яти... Доволі миловидна, але з уже першими слідами втоми від життя. На обличчі… Які ще вміло і старанно приховуються вдало підібраною косметикою.

Друга продавщиця виявилася менш вразливою та більш спритною. Черга розсмокталася буквально на очах, як туман під променями літнього сонця.

— Ви забули цукор…

— Що? — піднімаю на касирку здивований погляд.

— Цукор, кажу, забули...

Я й далі витріщаюся на неї ще якийсь час, потім переводжу погляд на кошик з продуктами.

— Чорт… І справді…

Метнувся до стелажів. На щастя, за мною ніхто не займав, і затримка нікого не нервувала.

— Звідки ви… — все ж таки не втримався, поки продавщиця вибивала чек.

— Михайле Йосиповичу, — усміхнулася та. Посмішка у неї була дуже приємною і доброю, вмить стерши з обличчя дівчини як мінімум півдесятка років. Так що тепер я б і над тридцятьма замислився, перш ніж присудити. — Ось уже кілька років ви, раз чи два на тиждень, ви купуєте у нас один і той самий набір продуктів.

— Справді? — я навіть трохи розгубився. — Гм… Якось не замислювався. Купую, що потрібно… І що, весь час те одне й те саме?

— На свята ще лимон і банку шпрот.

— Та гаразд… — рука сама потяглася до потилиці. — Треба ж.

— Нічого дивного, — знизала плечима «Лариса», як я нарешті спромігся прочитати напис на бейджику. А прочитавши, мимоволі затримав погляд на пишних грудях, які апетитними опуклостями визирали з розрізу халата. Тож не відразу почув продовження.

— Перепрошую… Що ви сказали?

Лариса розуміюче посміхнулася, але халат поправляти не стала.

— Кажу, нічого дивного. Майже всі самотні чоловіки роблять так само.

— Он як? І ви, що ж, до всіх нас придивляєтесь?

— Тільки до деяких… — продавщиця зовсім трішки зашарілася, а потім підморгнула. — А що? Я дівчина вільна. Маю право. Чому не сказати симпатичному чоловікові, що він тобі подобається?

— Гм… — розмова набула несподіваного відтінку, і я, щоб змінити тему, не вистачало ще фліртувати з продавщицею, перевів стрілки. — Бачу, ви менш вразливі, ніж напарниця.

— Вірка? — дівчина машинально смикнула головою у бік підсобки. — Я вас прошу. Дитина... Можу сперечатися, вона ще над мультфільмами плаче. А люди… з тих пір як місяць почервонів, таке враження, геть усі клепки погубили. Взагалі гальма не працюють. Це ще що… — махнула рукою. — Чоловік сестри… він у поліції служить… розповідав, що за останні тижні злочинність у місті в рази зросла. І не лише хуліганка. Розбій, вбивства… зґвалтування. Кажуть, навіть маніяк якийсь завівся. Типу, Джека Потрошителя. Влада, само собою, мовчить і пресі писок затиснула. Але в інтернеті, на міських форумах такі страхіття пишуть. Хоч із дому не виходь.

— Ну, людям тільки дай волю… вони напишуть.

— Ось ви не вірите, — трохи ображено промовила продавчиня. — А за мною, недавно, до самого під’їзду якийсь тип ішов. І весь час у тіні тримався.

— Може, таємний залицяльник? — усміхнувся я.

— А яку псячу маму мені таємний? — Лариса провела кінчиком язика по губах. — Кажу ж, я дівчина вільна і до пропозицій відкрита. І тільки була б рада, якби хтось додому провів. Знаєте, як страшно одній? Ми ж допізна працюємо.

— Можу я. Хочете? — фраза зірвалася сама, навіть захотілося озирнутися, щоб подивитися, хто її промовив.

— А хочу… — дівчина трохи подалася вперед, даючи мені змогу зазирнути у виріз халата трохи глибше. — З вами мені боятися нічого.

Фраза пролунала дещо двозначно. З натяком на вік. Досягши якого, всі особини чоловічої статі переходять у категорію безпечних. Та вирішив не додумувати зайвого. Тим більше, що коли юна дама так відверто демонструє тобі бюст — це, як мінімум, безглуздо.

Але по обличчі, певно, все ж хмарка промайнула, бо Лариса поквапливо додала.

— Ніякі маніяки не страшні... маю на увазі.

— О котрій ви закінчуєте?

— У двадцять два… — схоже, Лариса, сама не чекала такої кінцівки розмови, бо невпевнено перепитала. — А ви точно зайдете? Не обдурите? Я ж чекатиму.

Хотілося брякнути щось пафосне, на кшталт: «Чекай мене, і я прийду. Тільки дуже чекай», але це було б зайвим. Тому я лише кивнув, взяв решту та вийшов.

Надворі зірвав шапку і розстебнув комір. Холодний вітер одразу відважив мені кілька ляпасів, і мізки стали на місце.

Очманіти… це що зараз було? Сивина в бороду — біс у ребро? Адже я, після смерті дружини, дивлюся на жінок виключно, як на твори мистецтва. Якими можна милуватись, але руками не мацати. А тут, як із ручника зірвався. І не відпускає, нуртує кров… Немов на перше побачення зібрався. М-да… Права Лариса. Цей чортовий червоний місяць реально на психіку впливає. Он як зачепило… Так що розслабся, Ромео… Дівчину, звичайно, доведеться до дому провести, раз пообіцяв. Але й не більше. Вона ж щонайменше вдвічі молодша. Хоча, мушу визнати, гарненьке бісеня, — перед очима мимоволі спливли шикарні груди продавщиці. — Трясця… Мені б років двадцять скинути, я б таку до ранку з ліжка не випустив.