Глава 7: Через Портал

Глава 7: Через Портал

Рішення увійти в портал далося команді “Марс-Еден” не легко – воно було плодом довгих дебатів, що тривали всю ніч після активації кристалів у печері. Модуль “Еден-1” здавався ще тіснішим у напруженій атмосфері, де повітря було наповнене запахом синтетичної їжі, металу і поту від стресу. Алекс Рейн, стоячи в центрі кімнати, оглянув кожного: Ліру Вонг, чиї очі блищали від наукового азарту за окулярами; Тома Харпера, чия кремезна постать здавалася стиснутою від фобії, але руки були готові до роботи; Сару Мендес, чия тепла посмішка ховала турботу лікаря; Макса Ковальського, чия борода здригалася від нервового сміху. Портал у печері – цей вир блакитної енергії, що пульсував як жива істота – кликав їх, обіцяючи відповіді на таємниці артефакту, але загрожуючи невідомим. “Ми не можемо ігнорувати це,” – сказав Алекс, його голос був твердим, як сталь, але внутрішній монолог кипів сумнівами: “За людство, за Землю, що задихається. Але якщо це пастка? Якщо ми не повернемося?” Флешбек нахлинув: запуск з Мохаве, Земля віддаляється, і думка – “Це лише початок.” Тепер початок нового – стрибок у невідоме.

Ліра, сидячи за консоллю, аналізувала дані з ровера: “Портал стабільний – енергія тримається на рівні 10^12 джоулів, ніби підтримується негативною енергією для утримання wormhole відкритим за рівнянням Ейнштейна-Розена. Якщо увійдемо, то опинимося по той бік – можливо, інша планета, інший час. Але ризик: нестабільність може закрити його.” Її голос тремтів від збудження, але страх чіплявся – флешбек: смерть батька в космічній аварії, сигнал, що згас, і її крик у порожнечу. “Ми повинні. Це ключ до їхньої історії.”

Том похитав головою, його руки тремтіли: “Це божевілля. Печера – моя могила, а портал – двері в пекло. Але якщо там відповіді на технології… Я піду, але з інструментами.” Гумор спалахнув: “Якщо застрягнемо, то принаймні влаштуємо пікнік у іншому світі.” Романтика з Лірою додавала сили – їхні погляди зустрічалися, дотики рук під час роботи були як якір у бурі.

Сара: “Психологічно – ризик. Стрес високий, галюцинації можливі. Але я з вами – аптечка готова.”

Макс: “За! Це пригода – стрибнемо, як у моїх польотах. Якщо помремо, то з анекдотом: ‘Чому астронавти не бояться порталів? Бо вони звикли до чорних дір у бюджеті!’”

Алекс кивнув: “За людство. Йдемо.”

Підготовка: скафандри, інструменти, ровер для моніторингу. Вони повернулися в печеру – спуск слизький, темрява тиснула, Том долав фобію дихальними вправами. Кімната з кристалами блищала, портал вирував.

“Готові?” – запитав Алекс. Обійми, погляди – команда як сім’я.

Вони увійшли – відчуття падіння, дезорієнтація, світло сліпило. По той бік – інша планета: небо фіолетове від подвійного сонця, одне жовте, інше червоне, що створювало дивне, пульсуюче освітлення, ніби світло фільтрівалося через атмосферу з високим вмістом метану і озону. Повітря було дихальним – аналізатор скафандра показав 20% кисню, 78% азоту, 2% аргону, з легким запахом озону і сірки, ніби після грози. Гравітація 0.9g робила кроки знайомими, але з легким тиском, ніби тіло згадувало Землю. Температура +15°C – тепло, порівняно з Марсом, з легким вітром, що ніс пил з дивними частинками, що блищали як метал.

Але справжнім шоком були руїни – велетенські міста з кристалів, що розкинулися на горизонті, ніби замерзлий ліс з велетенських прозорих шпилів і арок. Руїни були грандіозними, масштабними, ніби побудованими для гігантів: вежі сягали 500 метрів у висоту, з поверхнями, що блищали як діаманти, але потрісканими від часу, вкритими шаром пилу і виноградними лозами з фіолетовими листям, що росли в тріщинах, ніби природа намагалася reclaimувати штучне. Кристали були не простими – вони мали внутрішні структури, ніби нейронні мережі, з волокнами, що пульсували слабким світлом, ніби залишки енергії від древніх генераторів. Міста були влаштовані в геометричних патернах – спіралі, подібні до золотого перетину (1.618), з центральними площами, де стояли обеліски з символами, схожими на ті з артефакту на Марсі. Руїни були не просто закинутими – вони несли сліди катастрофи: деякі вежі були розколені навпіл, ніби від потужного вибуху енергетичної зброї, з кратерами діаметром 50 метрів, де кристали оплавились, утворюючи склоподібні калюжі, що блищали під подвійним сонцем і відображали фіолетове небо як дзеркала. Повітря над руїнами мерехтіло від залишкової енергії, ніби примарні голограми – тіні фігур, що рухалися, ніби ехо минулого життя, високих гуманоїдів з довгими кінцівками, що колись ходили цими вулицями.

“Ми не одні,” – прошепотіла Сара, дивлячись на руїни, її голос тремтів від суміші захвату і страху. Команда стояла на краю каньйону, подібного до марсіанського Valles Marineris, але з руїнами внизу – місто розкинулося на кілометри, з мостами з прозорого матеріалу, що звисали як зламані павутинки, перекинуті над прірвами, де колись текли річки, а тепер росли дивні гриби з світними спорами. Будинки були не квадратними, як на Землі, а сфероїдальними, з прозорими стінами, через які видно були залишки інтер’єрів – меблі, що формувалися з того ж кристалу, ніби 3D-друковані за потребою, з ергономічними формами для тіл, що відрізнялися від людських. Центральний район був як амфітеатр – кругла площа з обеліском у центрі, де символи викарбувані глибоко, пульсуючи слабким світлом, ніби запрошували доторкнутися. Рослинність була чужою і агресивною – дерева з стовбурами як скло, що ламало світло в райдуги, листя, що поглинало фіолетове світло для фотосинтезу на основі не хлорофілу, а якогось пурпурового пігменту, квіти, що пульсували, ніби живі лампи, випромінюючи м’яке сяйво в тінях. Повітря несло запах озону і чогось солодкого, ніби від гниючих фруктів з цих дерев, а в далині чулися звуки – шепіт вітру через тріщини чи ехо древніх голосів, записаних у кристалах?

Алекс активував сканер скафандра, дані блимали на візорі: “Атмосфера придатна, але фільтри на – невідомі патогени, спори можуть бути токсичними. Руїни – вік приблизно 10 мільйонів років, матеріал – кристалічний кремній з домішками рідкісних елементів, як у суперкомп’ютерах на Землі, але з самовідновлювальними властивостями, ніби нанороботи вбудовані в структуру.” Флешбек нахлинув: земна археологія, руїни Мачу-Пікчу в Перу, де він відчував зв’язок з минулим під час відпустки перед космічними місіями. “Це як Мачу-Пікчу, тільки для зірок – цивілізація, що досягла вершин і впала.”