Глава 6: Пошуки Ключа

Глава 6: Пошуки Ключа

Після ночі, повної неспокою, напружених розмов і безсонних годин за консолями, ранок на Марсі приніс команді “Марс-Еден” нову хвилю рішучості, змішану з тривогою, що чіплялася за кожного як марсіанський пил. Сонце, маленьке і далеке – всього 1.52 астрономічної одиниці від планети – повільно піднімалося над горизонтом, фарбуючи безкраї червоні рівнини в відтінки рожевого і помаранчевого, ніби планета намагалася приховати свою ворожість під маскою ефемерної краси. Температура піднялася до -50°C, але це все одно було крижано холодно – тонка атмосфера, складаючася на 95% з вуглекислого газу, не утримувала тепло, і вітер, хоч і слабкий порівняно з земними ураганами, завивав монотонно, піднімаючи дрібний реголіт, що осідав на сонячних панелях бази, знижуючи їх ефективність на 10-15% і вимагаючи постійного очищення. Алекс Рейн стояв біля ілюмінатора модуля “Еден-1”, дивлячись на каньйон, де ховався артефакт – джерело сигналу, що тепер пульсував сильніше, ніби серце древньої істоти, що прокидається після мільйонів років крижаного сну. Його сірі очі були втомленими від безсоння, але в них блищала рішучість лідера, вихована роками тренувань і місій. “Ми не можемо ігнорувати це послання,” – подумав він, відчуваючи внутрішній конфлікт, що роздирав душу: надія на ключ до таємниць Всесвіту проти інстинктивного страху, що це може стати самогубством для всієї команди. Флешбек нахлинув як хвиля: тренування в пустелі Мохаве на Землі, де команда симулювала посадку на Марс, і Алекс, як капітан, приймав рішення, що врятувало “місію” від симульованої катастрофи – витоку палива і бурі. “Тоді це було грою з відомими правилами. Тепер – реальність, де правила пишуться прибульцями.”

Команда зібралася в центральній кімнаті модуля за сніданком – синтетичні батончики з білками, вуглеводами і вітамінами, що смакували як картон з присмаком полуниці або ванільного протеїну, запивалися рециркульованою водою з легким металевим присмаком від фільтрів. Повітря в модулі було наповнене тихим гудінням систем життєзабезпечення: вентилятори очищали CO2, перетворюючи його на кисень через процес електролізу води з запасів, принесених з “Піонера”, гідропонічна теплиця тихо шелестіла листям перших рослин – салат і томати, що росли під LED-лампами з спектром, що імітував земне сонце, забезпечуючи 400-700 нм для фотосинтезу. Ліра Вонг, з планшетом у руках, першою порушила мовчанку, її голос був твердим, але очі за окулярами в старомодній оправі блищали від суміші наукового збудження і глибокої тривоги: “Сигнал розшифровано частково. ‘Шукайте ключ у руїнах’. Руїни – це, без сумніву, печера з артефактом. Ми повинні повернутися туди, проаналізувати кристали чи структури, що ми бачили на голограмі. Якщо це ключ, то це може бути технологія для терраформування – ін’єкції газів в атмосферу, штучні магнітні поля для захисту від сонячного вітру, рівняння для стабілізації клімату.” Ліра згадувала флешбек: її лабораторія в Стенфорді в 2035 році, де вона аналізувала метеорити з Марса, шукаючи органічні молекули і сліди води. “Тоді я знайшла тільки пил, але тепер – це живий артефакт. Якщо ключ – це дані про їхню цивілізацію, то ми можемо врятувати Землю від тієї ж долі.”

Том Харпер, жуючи батончик повільно, ніби намагаючись відтягнути момент рішення, похитав головою, його кремезна постать здавалася стиснутою в тісному модулі, де стіни були всього в кількох метрах одна від одної. “Повернутися? Це чисте самогубство, Ліро. Печера ледь не поховала нас учора – ті землетруси, нестабільні стіни з базальту і криги, а моя фобія… Я відчуваю, як стіни тиснуть вже тут, в “Еден-1”. Уявіть, що буде в печері – темрява, тиск, вакуум за шоломом.” Його голос тремтів, руки стиснули стіл так, що knuckles побіліли – фобія замкнених просторів, народжена аварією в шахті в Манчестері, тепер була як тінь, що слідувала за ним скрізь, посилюючись у тісних просторах космічного корабля чи печери. Але надія штовхала його вперед: “Якщо це ключ до енергії чи технологій, то я полагоджу його. На Землі я лагодив все – від автомобільних двигунів до ядерних реакторів у симуляторах. Тут те саме, тільки з іншопланетним твістом. Але давайте не поспішати – спочатку ровер, щоб перевірити стабільність.” Гумор спалахнув у його словах, як спроба розрядити напругу: “Якщо печера обвалиться, то принаймні не від нудьги в цій консервній банці – влаштуємо марсіанське родео!”

Сара Мендес, перевіряючи медичні датчики на зап’ястях кожного – маленькі пристрої, що моніторили серцебиття, рівень кисню в крові і гормони стресу в реальному часі – додала свій голос, теплий і турботливий, як завжди: “Ризик високий, Алекс. Стрес від галюцинацій учора – це попередження від нашого організму. Кортизол зашкалює, адреналін не спадає, це може призвести до помилок, панічних атак чи навіть фізичного виснаження. Але якщо не підемо, то втратимо шанс на відкриття, що може врятувати колонію – ресурси, знання. Я підготую аптечку: седативи для Тома, щоб притупити фобію, стимулятори для всіх, щоб підтримати увагу, і антирадіаційні препарати, бо в печері радіаційний фон вищий через відсутність атмосфери.” Її теплий голос ховав власний страх – флешбек нахлинув: землетрус у Бразилії 2032 року, руїни Ріо, де вона, як молодий лікар, витягувала поранених з-під завалів, відчуваючи безсилля перед силами природи. “Марс – як той землетрус, нестабільний і непередбачуваний. Але ми – люди, ми адаптуємося.”

Макс Ковальський, налаштовуючи ровер “Марсік” через консоль – перевіряючи батареї, сенсори і камери – усміхнувся своєю бородатою усмішкою, намагаючись підняти настрій: “Я за повернення! Це ж пригода, друзі! Якщо ключ – то, може, портал до зірок, як у тих старих фільмах? Давайте, команда, як у відеоіграх – бос у печері чекає на нас з лутом. А якщо ні, то принаймні знімемо круте відео для Землі – ‘Астронавти проти прибульців’!” Його борода здригнулася від сміху, але очі видавали тривогу – імпульсивність пілота боролася з раціональним страхом. Флешбек: тестовий політ над Варшавою, двигун відмовляє, адреналін, катапультування. “Тоді я вижив, бо імпровізував. Тут те саме – імпровізуємо!”