Глава 5: Сигнал з Глибин

Глава 5: Сигнал з Глибин

Ніч на Марсі опустилася швидко і безжально, ніби велетенський чорний покрив, що накрив Червону планету, роблячи її ще холоднішою, ворожішою і загадковішою. Температура за межами модуля “Еден-1” стрімко впала до -70°C, а тонка атмосфера, позбавлена озону і густого шару хмар, дозволяла зіркам сяяти з неймовірною яскравістю – мільйони вогників на абсолютно чорному тлі, ніби нагадування про безмежність космосу і малість людства в ньому. Вітер, слабкий, але постійний, завивав над поверхнею, піднімаючи дрібний червоний пил, що осідав на сонячних панелях і ровері “Марсік”, роблячи їх схожими на примарні фігури в пустелі. Всередині модуля, де штучне світло ламп і екранів створювало ілюзію затишку і безпеки, команда “Марс-Еден” не спала. Голограма від артефакту згасла так само раптово, як і з’явилася, залишивши після себе лише цифрові записи на екранах, ехо вібрацій у ґрунті і бурю емоцій у серцях п’яти астронавтів. Алекс Рейн сидів за головною консоллю в центральній кімнаті, переглядаючи дані раз за разом: символи, що пульсували в блакитному світлі, рівняння, які здавалися надто складними для земної математики, і зображення древньої катастрофи, що розгорталася як фільм у його голові. Його сірі очі, зазвичай холодні як сталь під час кризи, тепер блищали від суміші втоми, збудження і глибокої тривоги. “Це не просто знахідка – це послання з глибин часу,” – подумав він, відчуваючи, як внутрішній конфлікт роздирає його душу: бажання дослідити, розкрити таємниці проти інстинктивного страху втратити команду, яку він вважав сім’єю. Він згадував флешбек з своєї місячної місії 2038 року: темрява кратера Шеклтона на Південному полюсі Місяця, де вони знайшли поклади води в льоду, і той момент ейфорії, коли зрозуміли, що Місяць може стати постійною базою для людства. “Але це – інше. Це не ресурс, це спадщина іншої цивілізації. Якщо ми помилимося, то не тільки ми помремо – вся місія, вся надія Землі на новий дім згасне.”

Ліра Вонг не могла відірватися від свого планшета, її пальці швидко бігали по сенсорному екрану, вводячи алгоритми для розшифровки. Окуляри в старомодній оправі сповзли на кінчик носа, а волосся, зазвичай акуратно зав’язане в хвіст, розтріпалося від постійного потирання чола в моменти роздумів. “Це як пазл від божевільного математика,” – пожартувала вона вголос, намагаючись розрядити напругу в кімнаті, але її голос тремтів від втоми і хвилювання. Розшифровка займала дні, але в цю ніч вона не спала – символи нагадували стародавні земні мови, як шумерські клинописи чи майяські гліфи, але з чітким математичним ухилом: інтеграли для опису енергії, диференціальні рівняння для моделювання часу, константи як пі (3.14159…) і число е (2.71828…), що з’являлися в патернах, ніби ключі до універсальної мови. “Якщо це мова, то універсальна – заснована на фундаментальних законах фізики, що спільні для всіх розумних істот у Всесвіті,” – міркувала вона, її внутрішній монолог був хаотичним і пристрасним. “Батько вірив у позаземне життя. ‘Знайди їх, Ліро,’ – казав він перед своєю останньою місією на китайську станцію. А тепер я знайшла – і боюся, що це коштуватиме нам усім.” Флешбек нахлинув як хвиля: дитяча кімната в Сан-Франциско, батько показує їй телескоп, зірки над Тихим океаном мерехтять, ніби секрети. “Космос – не порожній, він шепоче таємниці, – казав він. – Слухай уважно.” Тепер шепіт став реальним, і страх змішувався з надією на відкриття, що могло змінити все – від біології до фізики.

Том Харпер, намагаючись допомогти Лірі, сидів поруч з нею за столом, його кремезні руки, вкриті шрамами від років роботи з механізмами, тримали портативний інструментальний сканер, що аналізував енергетичні піки сигналу з артефакту. “Це не просто код – це енергія, Ліро. Поле росте, ніби ядерний реактор на повільному запуску. Якщо ми не зрозуміємо патерн, то може вибухнути або, гірше, відкрити якийсь портал,” – сказав він, його британський акцент додав нотку сухої іронії, як завжди в моменти напруги. Том відчував внутрішній конфлікт: його фобія замкнених просторів робила саму думку про повернення в печеру нестерпною, ніби ножем по серцю, але цікавість інженера, вихована роками лагодження двигунів і систем, штовхала вперед. “На Землі я лагодив двигуни, щоб вони не вибухали. Тут те саме – тільки з зірковим паливом, можливо, темною енергією чи чимось з теорії струн.” Гумор допомагав йому справлятися: “Якщо це бомба, то принаймні вибухне з видом на зірки – кращий, ніж у Манчестері під дощем.” Він подивився на Ліру, і субплот романтики спалахнув знову – легкий, не домінуючий, але теплий: її посмішка в моменти відкриттів робила холод Марса терпимішим, ніби сонячний промінь у бурі. “Ти геній, Ліро. Без тебе ми б загубилися в цих символах, як я в тій шахті під час аварії.” Флешбек: Манчестер, 2025 рік, студентська практика в шахті, обвал, темрява, тиск, паніка, що тривала годину, поки рятувальники не витягнули його. “Тоді я пообіцяв собі – більше не в тісноту. А тепер печера, артефакт… Але з тобою, Ліро, це здається можливим.” Він торкнувся її руки – жест підтримки, але з іскрою, що не керувала сюжетом, а лише додавала людяності.

Сара Мендес ходила по модулю, перевіряючи медичні датчики на зап’ястях кожного – портативні пристрої, що моніторили серцебиття, рівень кисню в крові і гормони стресу. “Ваші рівні кортизолу зашкалюють, команда. Безсоння, підвищений тиск – це призведе до помилок у рішеннях, якщо не відпочинемо,” – сказала вона, її голос був теплим, як завжди, але з ноткою стурбованості. Сара сама боролася з відчаєм: відкриття артефакту нагадувало їй про втрату сім’ї в землетрусі 2032 року в Бразилії, коли наука і технології не врятували, тільки людяність і надія. “Ми не готові до такого. Це не медицина – це психологія космосу, де невідоме ламає душі.” Її внутрішній монолог був сповнений емпатії: “Я тут, щоб лікувати не тільки тіла, а й серця. Алекс приховує біль від розлучення, Ліра – від втрати батька, Том – від фобії, Макс – від імпульсивності. А я? Я тугою за Землею, за сестрою, що залишилася в Ріо.” Флешбек: руїни після землетрусу, Сара витягує поранених, кричить: “Тримайтеся, життя продовжується!” Тепер на Марсі життя продовжувалося, але з новим викликом.