Глава 4: Пробудження Артефакту

Глава 4: Пробудження Артефакту

Команда “Марс-Еден” вибралася з печери в стані, що нагадував шок після вибуху – серця калатали в унісон з тремтінням марсіанського ґрунту під ногами, а дихання в скафандрах було важким, ніби повітря стало густішим від пилу і страху. Землетруси, викликані активацією загадкової структури глибоко під поверхнею, були короткими, але інтенсивними – ніби сама планета Червона, з її древніми вулканами і каньйонами, протестувала проти вторгнення в її таємниці, що спали мільйони років. Алекс Рейн, капітан місії, вів групу назад до бази “Еден-1”, постійно озираючись на каньйон, де червоний пил повільно осідав, утворюючи нові дюни, що нагадували хвилі замерзлого океану. Його скафандр був повністю вкритий шаром реголіту – дрібним, іржавим пилом, що чіплявся до поверхні як магнітна іржа, а ліхтар на шоломі все ще блимав, освітлюючи шлях у напівтемряві марсіанського дня. Сонце, маленьке і холодне, хилилося до горизонту, кидаючи довгі, похмурі тіні на ландшафт, що виглядав як постапокаліптична пустеля з старих земних фільмів про кінець світу. “Ми ледь не поховані там,” – подумав Алекс, відчуваючи, як адреналін поступово відступає, залишаючи місце глибокій втомі і гострій тривозі, що гризла зсередини, ніби невидимий паразит. Він дивився на Ліру Вонг, яка йшла попереду з швидкими, рішучими кроками, ніби намагаючись втекти не тільки від печери, а й від власних думок. Том Харпер, замикаючий процесію, тягнув свій інструментальний рюкзак, його кремезна постать здавалася ще важчою в низькій гравітації Марса – фобія замкнених просторів тільки що пережила свій пік, і тепер він дихав важко, ніби після марафону в земній пустелі.

Внутрішній монолог Алекса був бурхливим, як марсіанська буря: “Я обрав це життя – космос, зірки, невідомість. Залишив Емму на Землі, бо вважав, що це для більшого блага. Але тепер? Ця структура – не просто знахідка, це відповідь на питання, які мучать людство тисячоліттями. Ми не одні. І якщо ми помремо тут, то принаймні з розумінням, що космос живий.” Він згадував флешбек: останню ніч перед запуском у пустелі Мохаве, де він лежав на піску, дивлячись на зірки, і Емма шепотіла: “Ти йдеш, бо боїшся залишитися. Але зірки холодні, Алекс. Вони не люблять назад.” Тоді він не відповів, просто обійняв її, але тепер, на Марсі, ці слова боліли, ніби відкрита рана.

Коли вони нарешті досягли “Еден-1”, шлюз відкрився з характерним шипінням декомпресії, впускаючи їх у знайоме, контрольоване тепло модуля. Повітря тут було штучним, рециркульованим через фільтри, що видаляли CO2 і додавали кисень з електролізу води, – воно мало легкий металевий присмак, змішаний з ароматом перших зелених паростків у гідропонічній теплиці. Сара Мендес і Макс Ковальський чекали всередині, їхні обличчя були блідими від напруги – вони моніторили весь процес через камери на шоломах і датчики ровера, і тепер Сара кинулася вперед, допомагаючи Тома зняти шолом, її руки в медичних рукавичках тремтіли злегка. “Ви в порядку? Серцебиття зашкалює у всіх, – сказала вона, перевіряючи показники на портативному моніторі. – Томе, ти виглядаєш, ніби пробіг марафон. Дихай глибоко. Ліро, твої показники адреналіну – як після стрибка з парашутом. Алекс, ти тримаєшся, але я бачу стрес у твоїх очах.” Макс, з його густою бородою, що визирала з-під коміра скафандра, плескав Алекса по плечу з вимушеною усмішкою: “Виглядаєте, ніби побачили привида з польських легенд – такого, що краде душі космонавтів. Що там було, капітане? Розповідайте, бо я тут ледь не посивів від очікування! Якщо це прибульці, то давайте запросимо їх на каву – наша синтетична, але міцна!”

Вони зібралися в центральній кімнаті модуля, знімаючи скафандри з тихим шелестом липучок і клацанням замків. Модуль був тісним, але функціональним – стіни з армованого полімеру, що витримували перепади тиску, екрани на стінах блимали даними про життєзабезпечення: рівень кисню стабільно тримався на 21%, температура +20°C, вологість 45%, щоб уникнути сухості шкіри і проблем з диханням. На столі стояли тюбики з синтетичною їжею – пастою з білків і вуглеводів, збагаченою вітамінами, – але ніхто не мав апетиту. Алекс активував голопроектор у центрі кімнати, завантажуючи записи з камер ровера “Марсіка” і вбудованих у шоломи. Зображення оживили на голографічному дисплеї: велетенська структура в глибині печери – гладка, металева поверхня без жодних видимих швів чи зварювань, розміром приблизно з невеликий земний будинок, з поверхнею, що нагадувала ідеальне дзеркало, але з викарбуваними символами, схожими на суміш древніх єгипетських ієрогліфів, майяських рун і сучасних математичних формул. Коли Ліра доторкнулася до неї на записі, структура запульсувала слабким блакитним світлом, ніби оживаючи, і вібрація пройшла через ґрунт, викликаючи міні-землетруси.

“Це не земне, – сказала Ліра, її голос тремтів від суміші наукового захвату і глибокого, примітивного страху. Вона сіла за консоль лабораторії, її пальці швидко бігали по клавіатурі, аналізуючи дані зі спектрометра і сенсорів. – Матеріал – невідомий сплав, стійкий до корозії, з атомною структурою, що нагадує графен, але з елементами, яких немає в періодичній таблиці – можливо, ізотопи з надважких ядер, синтезованих у зоряних ядрах. Вік – мільйони років, за радіовуглецевим датуванням криги навколо і термолюмінесцентним аналізом поверхні, який показує останній вплив світла 3.7 мільйони років тому. Сигнал, який ми чули, – це не випадковий шум: це код, модульований на частоті 1420 МГц, як лінія водню – універсальна частота для пошуку позаземного інтелекту в програмах SETI. Це… корабель. Древній, іншопланетний.” Її окуляри запотіли від хвилювання, і вона витерла їх рукавом комбінезона, згадуючи свої студентські роки в Стенфорді. Флешбек нахлинув: вона сиділа в аудиторії, слухаючи лекції професора про екзобіологію, про те, як життя могло поширюватися через космос на метеоритах чи штучних кораблях – теорія панспермії. “Якщо це правда, – продовжила вона, її голос набираючи сили, – то ми не перша цивілізація, яка досягла Марса. Вони були тут до нас – можливо, коли планета мала океани, атмосферу і магнітне поле, що захищало від сонячного вітру. Аналіз символів показує математичні константи: пі (3.14159…), золотий перетин (1.618…), число е (2.718…). Це не випадково – це мова, універсальна для розумних істот, заснована на фундаментальних законах фізики. Якщо ми розшифруємо, то отримаємо доступ до їхньої науки – можливо, квантові двигуни, що використовують нульову точку енергії, або методи терраформування, що могли б відновити атмосферу Марса.”