Глава 3: Таємниця Під Поверхнею

Глава 3: Таємниця Під Поверхнею

Після того, як пилова буря вщухла, залишивши поверхню Марса вкритою свіжим шаром червоного пилу, що блищав під слабким сонячним світлом ніби розсипане іржаве золото, команда “Марс-Еден” стояла перед новим викликом. Аномалія, яку Ліра Вонг виявила під час першого сканування ґрунту, не давала спокою жодному з них. Металевий сигнал, регулярний і пульсуючий, ніби серцебиття якоїсь древньої істоти, виходив з глибин марсіанського каньйону, розташованого приблизно в двох кілометрах від бази “Еден-1”. Ровер “Марсік”, якого Макс Ковальський з гумором охрестив “нашим маленьким розвідником”, вже надіслав перші зображення: темний отвір у скелі, що нагадував вхід до підземної печери. Стіни каньйону були різьбленими ерозією мільйонів років – глибокі борозни, ніби шрами від древніх річок, які колись текли по поверхні Марса. Температура в печері, за даними сенсорів ровера, була стабільнішою, ніж на поверхні: близько -20°C, завдяки природній ізоляції від марсіанських вітрів і радіації. Але це не робило її менш небезпечною – печери на Марсі могли бути нестабільними, з ризиком зсувів, газових кишень чи навіть залишків вулканічної активності з часів, коли планета була геологічно активною.

Алекс Рейн зібрав команду в центральній кімнаті модуля “Еден-1”. Повітря тут було наповнене знайомим гудінням систем життєзабезпечення: рециркулятори очищали CO2, перетворюючи його на кисень за допомогою електролізу води з запасів, а вологість підтримувалася на рівні 40%, щоб уникнути сухості, яка могла викликати проблеми з диханням. Запах був сумішшю металу, пластику і слабкого аромату зелених рослин з гідропонічної теплиці, де вже проростали перші паростки салату і томатів. Екрани на стінах блимали даними: атмосферний тиск зовні – всього 0.6% від земного, радіаційний фон – 0.5 мЗв на день, що вимагало обмеження часу на поверхні. Алекс стояв біля головного монітора, де транслювалися зображення з ровера: темний вхід печери, освітлений ліхтарями “Марсіка”, показував гладкі стіни з базальту, вкриті тонким шаром криги – сублімованого CO2 і води, що накопичувалася в холодних закутках.

“Добре, команда,” – сказав Алекс, його голос був спокійним, але рішучим, як завжди в моменти кризи. Його сірі очі оглядали кожного: Ліру з її гострим поглядом за окулярами, Тома з його кремезними руками, що стискали інструмент, Сару з теплою, але стурбованою посмішкою, і Макса з його бородою, що визирала з-під шолома. “Аномалія – це не ігнорувати. Сигнал сильніший, ніж учора, і він не природний. Ліра має рацію: форма хвиль симетрична, ніби модульований імпульс. На Землі таке використовують для радіозв’язку або радарів, але тут, на Марсі? Це може бути уламок старого зонда – може, “Вікінг” з 1970-х чи “Оппортьюніті” – але ймовірність мала. Або… щось інше. Ми не знаємо. Але ігнорувати не можна – це може бути ресурсом для колонії: метал, технології, навіть дані про минуле Марса.”

Ліра Вонг, сидячи за консоллю, вказала на графік сигналу на екрані: піки хвиль були рівномірними, з періодом у 3.14 секунди – число пі, що здавалося невипадковим. “Це не випадковість, Алекс. Сигнал посилюється, ніби реагує на нашу присутність. Ровер зафіксував слабке магнітне поле навколо входу – 0.5 мікротесла, сильніше, ніж марсіанське фонове. І температура в глибині печери вища: -10°C на 50 метрах. Можливо, геотермальна активність, або… штучне джерело тепла.” Її голос тремтів від збудження, але в очах ховався страх. Ліра згадувала дитинство в Каліфорнії: ночі, коли вона дивилася на зірки з батьком, який розповідав про марсіанські канали Шіапареллі і мрії про життя поза Землею. Але після його смерті в космічній аварії, космос став для неї не тільки мрією, а й загрозою. “Якщо це артефакт, – продовжила вона, – то це змінює все. Ми не перші тут.”

Том Харпер, все ще втомлений від ремонту сонячних панелей після бурі – він витратив дві години на очищення пилу з фотоелементів, щоб ефективність не впала нижче 40% – похитав головою, його британський акцент додав нотку скепсису. “Прибульці? Ліро, ти начиталася Воннегута. Це, мабуть, уламок метеорита з металевим ядром – залізо-нікель, цінне для 3D-друку запчастин. Або радянський “Марс-3” з 1971-го, який зник. Але якщо це метал, то давайте добудемо. Я візьму інструменти: лазерний різак, магнітний захват. Тільки… печера. Тісно, темно. Моя фобія…” Його руки тремтіли злегка – спогади про аварію в шахті в Манчестері, де він був засипаний на годину, робили печеру нічним жахом.

Сара Мендес, перевіряючи медичні датчики на скафандрах кожного – рівень кисню, тиск, серцебиття – додала свій голос, теплий і турботливий, як завжди. “Ризик високий, Алекс. Печера – це нестабільне середовище: можливі зсуви від наших кроків, низький тиск усередині може викликати декомпресію, якщо скафандр пошкодиться, а гази – метан чи CO2 – можуть накопичуватися в кишенях. Наші скафандри тримають 8 годин назовні, але в печері батареї витрачатимуться швидше на освітлення і обігрів. І психологічно: темрява, ізоляція. Том, твоя клаустрофобія – я дам тобі легкий седатив, але не переборщи. А для всіх – моніторинг стресу.” Сара згадувала свій власний біль: землетрус у Бразилії, коли печери ховали тіла, а вона, як молодий лікар, витягувала поранених. “Ми команда, – сказала вона, – але не герої. Якщо щось піде не так, відступаємо.”

Макс Ковальський, налаштовуючи ровер для супроводу, усміхнувся своєю бородатою усмішкою. “Це пригода! Як у “Прометеї” – спускаємося в печеру, знаходимо скарб. Якщо це прибульці, то принаймні скажемо ‘привіт’ від Землі. Ровер піде першим: камери, сенсори, дриль для зразків. Якщо сигнал сильний, то може бути енергія – уявіть, безлімітне живлення для колонії!” Його польський ентузіазм розряджав напругу, але всередині він відчував адреналін – спогади про тест-польоти, коли все могло піти шкереберть.

Алекс зважив аргументи, його внутрішній конфлікт – лідерство вимагало рішень, але страх за команду гриз. “Гаразд. План: ровер спочатку – розвідка на 100 метрів. Якщо безпечно, йдемо ми: я, Ліра, Том. Сара і Макс – на базі, моніторинг і підтримка. Скафандри повні, троси для спуску, ліхтарі, інструменти. Якщо сигнал зміниться – відступ. Ми не шукаємо проблем, але ігнорувати не можемо. Це може бути ключем до виживання на Марсі.”