Глава 2: Перші Кроки на Червоному Піску

Глава 2: Перші Кроки на Червоному Піску

Марсіанський ранок був холодним і безжальним, ніби сама планета намагалася нагадати прибульцям, що вони тут непрохані гості. Температура на поверхні коливалася навколо -60°C, а тонка атмосфера, складаючася на 95% з вуглекислого газу, не утримувала жодного тепла. Сонце, маленьке і далеке – всього 1,5 астрономічних одиниці від Марса – ледь пробивалося крізь рожевий відтінок неба, освітлюючи безкраї рівнини з червоного реголіту, усіяні кратерами, скелями і дюнами, що нагадували хвилі замерзлого океану. Пил, дрібний як пудра, чіплявся до всього, проникаючи в щілини скафандрів і обладнання. “Еден-1”, їхня база – надувний модуль з армованого полімеру, схожий на гігантський білий намет розміром з невеликий будинок – стояв посеред цієї пустелі, як самотній маяк у морі іржавого піску. Алекс Рейн, капітан місії, стояв біля шлюзу, дивлячись на горизонт, де пилові вихори танцювали в повітрі, підняті слабким вітром. Гравітація Марса – всього 0.38g від земної – робила його кроки легкими, майже невагомими, але серце обтяжувало відчуття ізоляції. “Це наш новий дім,” – подумав він, відчуваючи суміш ейфорії від успішної посадки і тривоги від невідомості. Після шести місяців у тісному “Піонері”, після гуркоту запуску з Землі і напруги польоту, вони нарешті тут. Але це був лише початок – Марс не пробачав помилок.

Алекс повернувся до команди, яка вже прокидалася в модулі. Вони спали в спеціальних коконах, прикріплених до стін, щоб не плавати в мікрогравітації, але на Марсі це було не потрібно – тут була хоч якась вага. Модуль був тісним, але функціональним: розділений на секції – спальню з п’ятьма койками, лабораторію з аналізаторами і мікроскопами, кухню з рециркуляторами їжі, медичний блок з аптечкою і діагностичним обладнанням, і центральну кімнату для зборів. Повітря рециркулювалося з тихим гудінням вентиляторів, запах металу і пластику змішувався з ароматом синтетичної кави з автоматів і гідропонічних рослин, які вже починали рости в маленькій теплиці. “Добрий ранок, команда,” – сказав Алекс, його голос лунав через внутрішній комунікатор, бо навіть усередині модуля вони носили легкі шоломи для захисту від можливих витоків. “Час за роботу. Ми не на курорті – Марс чекає.”

Команда зібралася в центральній кімнаті, попиваючи каву з тюбиків. Ліра Вонг, біолог, виглядала бадьорою, попри втому – її окуляри в старомодній оправі блищали під штучним світлом. Том Харпер, інженер, потирав руки, ніби готуючись до бою з механізмами. Сара Мендес, лікар, перевіряла пульс кожного датчиками на зап’ястях. Макс Ковальський, пілот, жував енергетичний батончик, його борода свербіла під шоломом. “Розподіл завдань,” – продовжив Алекс. “Том, ти на сонячних панелях – розгорни їх повністю, нам потрібна додаткова енергія, щоб не покладатися тільки на ядерний реактор корабля. Сара, перевір медичні запаси, налаштуй моніторинг здоров’я – радіація тут не жарт. Макс, ровер – зроби його готовим до першої розвідки, перевір батареї і сенсори. Ліра, зразки ґрунту – шукай воду в кризі, мінерали для добрив, будь-що, що допоможе з гідропонікою. Я координуватиму і допомагатиму де потрібно. Питання?”

Ліра підняла руку. “А аномалія? Той сигнал, який я зафіксувала вчора. Він все ще там – глибоко під поверхнею, приблизно в кілометрі звідси. Можемо відправити ровер спочатку?”

Алекс кивнув. “Добре, Ліро. Але спочатку базові завдання – виживання на першому місці. Ми не знаємо, що це: метеорит, уламок старого зонда чи щось інше. Не ризикуймо без потреби.”

Команда розійшлася. Алекс вийшов першим, ступаючи на марсіанський пісок. Його скафандр – легкий, гнучкий, з вбудованою системою життєзабезпечення – захищав від холоду і вакууму. Він допомагав Тома з панелями. Сонячні панелі були складеними в контейнерах, привезених з “Піонера” – велетенські крила з фотоелементами, ефективними навіть при слабкому сонячному світлі Марса. “Це не Земля, де сонце смажить все,” – бурмотів Том, розгортаючи конструкції. “Тут інсоляція на 40% нижча, але ми маємо панелі з квантовою ефективністю 50%. Повинно вистачити для зарядки батарей і освітлення теплиці.” Його фобія замкнених просторів тут, на відкритій поверхні, відступила – Марс був безмежним, хоч і ворожим. Але Том згадував тренування на Землі: місяці в ізольованому бункері в Антарктиді, де симулювали марсіанське життя. “Там було холодніше, але принаймні повітря дихалося,” – подумав він.

Ліра в лабораторії взяла пробірки з реголітом, зібраним ровером вчора. Вона аналізувала через мас-спектрометр: “Оксид заліза – тому червоний колір. Перхлорати – отрута для рослин, але ми можемо очистити. І… сліди води? Крига під поверхнею?” Її внутрішній конфлікт роздирав: параноя від втрати батька в космосі робила її обережною, але пристрасть до відкриттів штовхала вперед. “А якщо на Марсі є життя? Мікроби в кризі?” – міркувала вона, згадуючи статті про екзобіологію. Батько, китайський астронавт, завжди казав: “Космос повний таємниць, Ліро. Не бійся їх шукати.”

Сара в медичному блоці перевіряла запаси: антибіотики, радіопротектори, психостимулятори. “Радіація тут – 200 мілізівертів на рік, проти 2 на Землі. Без захисту – рак гарантований.” Вона налаштувала датчики на скафандрах: серцебиття, тиск, рівень кисню. Її власний відчай від розлуки з Землею – сестра в Бразилії надіслала останнє повідомлення перед запуском: “Будь сильною, Сара. Ти рятуєш майбутнє.” – робив її вразливою. Сара проводила щоденні перевірки психіки: “Команда, як настрій? Сни? Тривога?”

Макс працював з ровером – “Марсік”, як він його охрестив. Шестиколісний робот, розміром з невеликий автомобіль, з камерами, дрилем і сенсорами. “Батареї заряджені, колеса в нормі. Він може проїхати 20 км на день,” – сказав Макс Алексу по радіо. Його ентузіазм не згасав: “Уявіть, якщо знайдемо кратер з льодом – вода для колонії!”

Перші години пройшли продуктивно. Алекс ходив між ними, допомагаючи: плескав Тома по плечу, коли панелі встали, обговорював дані з Лірою. “Ми робимо історію,” – казав він. Але внутрішні конфлікти починали проявлятися сильніше. Під час перерви Том скаржився Сарі: “Цей модуль – як труна. Стіни тиснуть, повітря штучне. Мені сниться, що я замурований.”