Глава 1: Запуск у Невідомість

Глава 1: Запуск у Невідомість

Рік 2047 виявився переломним для людства. Земля, яка колись вабила своєю блакиттю і зеленню, тепер перетворилася на виснажену планету, де кожен день був боротьбою за виживання. Кліматичні зміни, що почалися ще в першій половині XXI століття, досягли свого апогею: льодовики танули, океани піднімалися, затоплюючи цілі міста, а пустелі розросталися, поглинаючи родючі землі. Мегаполіси, як Нью-Йорк чи Шанхай, були оточені гігантськими дамбами, але навіть вони не могли стримати повені. Повітря в містах було отруєним – сумішшю смогу, пилу від пожеж і промислових викидів. Люди носили респіратори не як модний аксесуар, а як необхідність, щоб не задихнутися від астми чи раку легень. Війни за ресурси спалахували скрізь: за чисту воду в Африці, за нафту в Близькому Сході, за їжу в Азії. Перенаселення сягнуло 10 мільярдів, і планета стогнала під вагою людства. Мрії про космос, які надихали покоління від Гагаріна до Маска, тепер були не романтикою, а єдиним шансом на порятунок. “Якщо ми не покинемо цю планету, вона покине нас,” – казали вчені на конференціях, де обговорювали колонізацію Марса, Місяця чи навіть Венери.

У центрі цієї космічної надії стояв космодром у пустелі Мохаве, штат Невада, США. Це був один з небагатьох місць на Землі, де небо ще було відносно чистим, а сонце пекло нещадно, нагадуючи про те, що чекає на Червоній планеті. Велетенський корабель “Піонер” височів над майданчиком, як сучасний Ноїв ковчег – 150 метрів завдовжки, з блискучим корпусом з композиту, стійкого до радіації та метеоритів. Двигуни на ядерному паливі обіцяли скоротити подорож до Марса до шести місяців, а модулі всередині були оснащені всім необхідним: гідропонічними фермами для вирощування їжі, системами рециркуляції води, лабораторіями для досліджень. Це була вершина технологій 2040-х – суміш державних програм NASA, ESA та приватних інвестицій від компаній на кшталт xAI чи SpaceX. Але за всією цією технікою стояли люди – тендітні, вразливі, з своїми страхами та надіями.

Алекс Рейн, капітан місії “Марс-Еден”, стояв біля основи ракети, дивлячись угору. Йому було 42 роки, але роки в космосі додали йому вигляду старшого чоловіка: сивина на скронях, глибокі зморшки навколо очей від постійного напруження. Алекс був високим, струнким, з атлетичною статурою, яку підтримував щоденними тренуваннями в симуляторах перевантажень. Його обличчя – гостре, з виразними сірими очима, що могли бути холодними як сталь під час кризи або теплими як сонце в моменти спокою. Він виріс у маленькому містечку в Айові, де небо було повне зірок, і мрія про космос зародилася ще в дитинстві, коли він дивився на Місяць через саморобний телескоп. Алекс пройшов шлях від пілота ВПС США до астронавта NASA, брав участь у місячних місіях 2030-х. Але ця місія була іншою – не просто візит, а колонізація. “Ми не повернемося,” – подумав він, відчуваючи суміш захвату та тривоги.

Алекс мав особливий гумор – іронічний, самоіронічний, який допомагав розряджати напругу. “Якщо ракета не злетить, то принаймні ми матимемо гарний феєрверк для Землі,” – жартував він з інженерами, які востаннє перевіряли системи. Але всередині кипів внутрішній конфлікт: надія на новий початок проти страху невдачі. Він згадував свою колишню дружину, Емму, яка не витримала його відсутності. “Ти обираєш зірки, а не мене,” – сказала вона на прощання два роки тому. Алекс не сперечався – космос був його покликанням, але ціна була високою. Тепер, стоячи тут, він відчував самотність, але й рішучість. “Це для майбутнього,” – шепотів він собі.

Команда “Марс-Еден” складалася з п’яти осіб – невелика група, але ретельно відібрана. Кожен пройшов через пекло тренувань: місяці в ізоляції, симуляції аварій, психологічні тести. Вони були не просто фахівцями, а сім’єю, звареними докупи спільними випробуваннями. Алекс знав їхні історії, слабкості, сили.

Ліра Вонг, біолог і геолог, була серцем наукової частини місії. Їй було 35 років, вона мала азіатське походження – батьки емігрували з Китаю до США в 2020-х. Ліра виросла в Сан-Франциско, де вивчала біологію в Стенфорді, а потім захистила докторську з екзобіології. Вона була стрункою, з довгим чорним волоссям, зав’язаним у хвіст, і окулярами в старомодній оправі – протест проти імплантів чи лазерної корекції. “Я хочу бачити світ своїми очима, а не через машини,” – казала вона. Ліра мала гострий розум і ще гостріший язик – її сарказм міг розсмішити або образити, залежно від настрою. Вона втратила батька в космічній аварії 2035 року, коли китайська станція “Тяньгун-3” зазнала катастрофи від сонячного спалаху. Це зробило її скептиком, але й мотивувало: “Якщо на Марсі є життя, навіть мікробне, це змінить все. А якщо ні – ми його створимо.” Її внутрішній конфлікт – страх повторення батькової долі проти пристрасті до відкриттів.

Том Харпер, інженер-механік, був британцем з Манчестера, 38 років. Кремезний, з широкими плечима і руками, вкритими шрамами від років роботи з механізмами. Том виріс у робітничій сім’ї, де батько лагодив автомобілі, а мати працювала на фабриці. Він вивчав інженерію в Оксфорді на стипендії, потім працював у Rolls-Royce над авіадвигунами, перш ніж перейти до ESA. Том міг полагодити будь-що – від ядерного реактора до кавоварки. Але мав фобію замкнених просторів, що з’явилася після аварії в шахті під час студентської практики. “Клаустрофобія в космосі? Це як бути алергіком на пил у пустелі,” – жартував він сам над собою. Його гумор був британським – сухим, іронічним. Том компенсував страх працьовитістю, але вночі йому снилися кошмари про тісні модулі.

Сара Мендес, лікар і психолог, була латиноамериканкою з Ріо-де-Жанейро, 40 років. Вона мала теплий посмішку, що освітлювала кімнату, і темне волосся, зав’язане в пучок. Сара пережила землетрус 2032 року, коли втратила батьків і молодшого брата – це зробило її сильною, але вразливою. Вона вивчала медицину в Університеті Сан-Паулу, спеціалізувалася на космічній психології в NASA. “Люди ламаються не від вакууму, а від самотності,” – казала вона. Сара була душею команди – вміла вислухати, заспокоїти, вилікувати як тіло, так і душу. Її внутрішній конфлікт – туга за Землею, де залишилася сестра, проти обов’язку допомогти команді вижити.