Глава 5

Варвара давно перестала рахувати роки. Час для неї більше не був рівною лінією — він дихав, згинався, відгукувався на її думки. Вона навчилася відчувати його так само природно, як власний подих.

Та цього ранку все було інакше.

Ліс мовчав занадто глибоко. Навіть вітер, здавалося, оминав галявину, де стояли Варвара й Ельвіна. Старій жінці не потрібно було дивитися на ученицю, щоб знати — щось пішло не так.

— Зосередься, — спокійно сказала вона. — Не на русі часу, а на його тиші.

Варвара кивнула й заплющила очі. Вона простягла руку вперед, відчуваючи знайоме тепло в долоні. Світ навколо повільно сповз у завмирання: крапля роси застигла на кінчику листка, птах у небі завис, мов намальований.

Час слухав її.

А потім — опір.
Ніби хтось тримав потік з іншого боку.

Варвара різко відсмикнула руку й розплющила очі. Серце калатало.

— Ти це відчула, — не запитала, а ствердила Ельвіна.

— Так… — Варвара ковтнула повітря. — Наче я торкнулася не порожнечі, а чужої волі.

Ельвіна насупилася. На її обличчі з’явилися зморшки, яких раніше не було.

— Такого не мало статися, — тихо сказала вона. — Принаймні не зараз.

Варвара опустила руку. Усередині неї підіймалося тривожне відчуття, знайоме ще з дитинства — з тих днів, коли вона прокидалася вночі й не могла зрозуміти, чому їй сняться події, що ще не відбулися.

— Це небезпечно? — спитала вона.

Ельвіна помовчала, дивлячись у глиб лісу, ніби бачила там більше, ніж дерева.
— Це означає, що про нас пам’ятають, — відповіла вона. — Або згадали знову.

Варвара напружилася.

— Ті, хто шукає магію часу?

— Так.

Тиша впала між ними важка, майже відчутна. Варвара згадала дощ, вершників, темні постаті й власне небажання вести їх до наставниці. Тоді вона ще сподівалася, що все обійдеться.

— Вони близько? — спитала вона.

— Ближче, ніж учора, — відповіла Ельвіна. — Але не це мене турбує найбільше.

Стара жінка повернулася до Варвари й уважно подивилася їй в очі.

— Сьогодні потік зреагував не лише на тебе.

Варвара відчула, як по спині пробіг холод.

— Що це означає?

Ельвіна зітхнула.

— Це означає, що хтось із твого роду доріс до моменту, коли час може його почути.

Перед очима Варвари спалахнув нечіткий образ: маленький хлопчик із світлим волоссям, що сміється й тягне до неї руку.

— Ростик… — вирвалося в неї саме собою.

Ельвіна не здивувалася. Лише повільно кивнула.

— Йому вже вісімнадцять, — сказала вона. — І якщо він почне шукати відповіді, час приведе його туди, де правда.

Варвара стиснула кулаки. Вона майже не пам’ятала брата — лише уривки: голос, запах дому, відчуття безпеки. Але зараз ці спогади оживали з болісною ясністю.

— Він у небезпеці? — тихо спитала вона.
— Якщо ті самі люди дізнаються про нього — так, — відповіла Ельвіна. — А вони шукають не лише мене. Вони шукають тебе.

Варвара випрямилася. Страх відступив, поступившись місцем рішучості.

— Тоді я не тікатиму, — сказала вона. — І більше не ховатимусь за твоєю спиною.

Ельвіна довго дивилася на неї, а потім ледь усміхнулася — з гордістю й тривогою водночас.

— Ти стала сильнішою, ніж я сподівалася, — сказала вона. — Але пам’ятай: тінь часу завжди йде поруч із тими, хто вміє ним керувати.

Варвара підвела погляд до неба, де між хмарами з’явився тонкий промінь світла.

Вона знала: спокійне життя закінчилося.
І попереду — зустрічі, яких не уникнути.