Глава 2

Урок часу

Варвара прокинулася ще до світанку. У хатині стояла тиша, що здавалася густою, немов її можна було б різати ножем. Лише у печі тліли жарини, рожеві й нерухомі.

Вона вже звикла до того, що Ельвіна майже ніколи не спить довго. Стара казала:

— Хто чує час — той не спить, коли він змінюється.

Варвара тоді не розуміла. Тепер… ще не розуміла, але відчувала, що колись зрозуміє.

Чобітки хруснули по підлозі. Стара зайшла до кімнати, загорнувшись у темний плащ, і поставила перед дівчиною невелику скриньку.

— Сьогодні ти спробуєш щось просте, — сказала вона, відкриваючи її. Усередині лежали: срібна крихта пилу, маленький пісочний годинник і ніж із тонким, майже прозорим лезом.

Варвара здригнулася.

— Я… не зможу.

Ельвіна підняла брову.

— Спробуєш. А якщо не зможеш — дізнаєшся, чому. У магії немає невдач. Є лише майже.

Вона взяла пісочний годинник і перевернула.

— Бачиш? Пісок падає. Це — час. Він ніколи не зупиняється. Люди народжуються, старіють, помирають… і не можуть нічого змінити.

Варвара мовчала. Її серце билося вже так, наче вона стояла перед чимось набагато більшим, ніж просто пісок.

— Тепер — зупини.

Дівчина видихнула. Стиснула пальці, ніби хотіла схопити повітря.
І… пісок справді зупинився.

Завмер у повітрі, немов маленькі золоті краплини світла. Варвара відчула це всім тілом: напругу, тиск, холод. Наче хтось взяв її за плечі й стиснув.

Вона не витримала й різко відпустила.

Годинник загуркотів так голосно, що в дівчини підкосилися ноги.

Ельвіна вже стояла поруч і тримала її за лікоть.

— Не так різко, — сказала вона м’яко. — Час не любить, коли його смикають. Він тоді віддає.

Варвара хотіла запитати, що означає “віддає”, але не змогла. У горлі стояв біль, ніби після падіння.

Ельвіна поклала перед нею срібну крихту.

— А це — те, що залишає сильне втручання. Якщо б ти зупинила пісок так, як до цього зупинила миску… — стара замовкла. — Тоді б не було ні пісочин, ні годинника. І, можливо, тебе.

Варвара відчула, як по спині пробіг мороз.

— Я… не хочу бути такою небезпечною.

Ельвіна взяла її руки в свої.

— Ти не небезпечна. Небезпечними є ті, хто використовує магію, не розуміючи її. Ти ж… ти відчуваєш. І це вже багато.

Варвара підняла погляд.

І вперше за довгі місяці відчула не страх і не самотність.

А надію.

— Спробуємо ще раз?

Вона кивнула.

І час, не чекаючи, вже почав чути її вдих.

Вони тренувалися ще майже дві години.

Спочатку — з пісочним годинником, потім — з дрібними речами: краплиною води, що зависла в повітрі, пір’їнкою, що не падала, ниткою диму, що сама зупинилась, наче вирішила Лежати спокійно.

Варвара вже починала відчувати ритм. Не формулу, не правило — а саме ритм.
Той невловимий рух, що можна було ніби піймати пальцями й злегка повернути.

І тут сталося те, чого Ельвіна боялася більше всього.

Дівчина спробувала…

…зупинити щось не з матеріального світу.

Вона спробувала затримати миттєвий спогад, що прорізав її свідомість: як мати відвернулася, як батько відступив, як слова “заберіть дитину” впали, немов камінь.

Варвара не усвідомлювала, що робить.

А час усвідомлював.

Світ навколо ніби здригнувся.

Це не був звичайний різкий поштовх, до якого вона звикла.

Це було… стискання всередині грудей, наче хтось витягнув її емоції й стиснув пальцями.

Вона захиталася і впала навколішки.

Піч затріщала.

Годинник на столі перевернувся й почав котитися назад… уперед… назад… так, ніби не знав, що таке правильний напрямок.

Ельвіна схопила Варвару за плечі.

— Відпусти! Зараз!

Дівчина хотіла — але не могла.

Спогад, який мала бути просто тінню, став важким, з реальнішим за реальність, і тримав її, як гачок.

Вона закричала.

Гучно.

Не від болю.

Від страху.

І в цю мить Ельвіна зробила те, чого ніколи не мала робити для учня.

Вона втрутилась.

Тонка синя лінія пролягла в повітрі, ніби хтось провів ножем по повітрю й відкрив щілину.

Час відпустив.

Варвара зігнулась, задихаючись, відчула, як по щоках котяться гарячі сльози, але вже від глибокого, гнітючого сорому.

Ельвіна стояла над нею нерухомо.
Вона була бліда.

— Ніколи… ніколи не чіпай спогади, поки не навчишся дихати разом із часом, — сказала вона тихо, але голос тремтів. — Бо спогад — це не річка. Це дзеркало. І якщо ти розіб’єш дзеркало… воно розіб’є тебе.

Варвара підняла голову.

— Я… я не хотіла… я не знала…

Ельвіна сіла поруч і поклала стару руку їй на голову.

— Я знаю.

І це було так пестливо й так чітко, що дівчина розплакалась остаточно.

— Я боюся, що… що я зроблю щось погане.

— Тоді запам’ятай, — Ельвіна підняла її підборіддя так, що Варвара мусила глянути в темні, глибокі очі. — поки ти боїшся відняти чийсь час або зламати чиюсь хвилину… ти ніколи не станеш злою. Зло — це байдужість.

Варвара ковтнула.

— Я… буду старатися.

— Я знаю.
— І усміхнулась своїм тихим, майже непомітним усміхом.

Варвара вперше відчула, що має не просто наставницю.

Вона має людину.

І це, мабуть, було важливіше за будь-яку магію.