Глава 1

Коли час вперше тріснув

Варварі тоді було всього дев’ять. Дощ ішов майже так само сильно, як у той день, коли вона приведе незнайомців до хатини старої Ельвіни. Але тоді вона ще не знала ні про магію, ні про страх, який може з’їдати людину зсередини.

Вона знала лише те, що в очах її матері вперше за життя не було любові.

— Забери дитину, — тихо сказала мати, стоячи біля порога. — Вона… вона небезпечна. Ми не можемо…

Жінка не договорила. Слова застрягли між ними, як уламки скла. Батько стояв позаду, тримаючи молодшого брата за плечі, наче боявся, що Варвара щось із ним зробить.

А Варвара просто плакала. Беззвучно. Вода — дощова й слізна — змішувалася на її щоках.

Вона не розуміла, що зробила не так.
Лише пам’ятала момент, коли впала глиняна миска й… не впала. Завмерла в повітрі, ніби хтось затримав мить. Усі злякалися. Навіть вона.

А потім мить зірвалася, миска розлетілася на друзки, а мати закрила обличчя руками.

Тоді в дверях з’явилася Ельвіна.

Суха, кістлява, у плащі, що зливався з дощем. Сиве волосся прилипло до зморшкуватих скронь. Очі були темні й спокійні, ніби бачили щось, чого інші не помічали.

— Вона не небезпечна, — сказала стара рівним голосом. — Вона особлива.

Мати відступила на крок.

— Ми не хочемо… такого в домі.

Ельвіна подивилася на Варвару.
Не зі страхом. Не з огидою.
З розумінням.

— Підеш зі мною, дитино?

Варвара кивнула. Бо тут для неї вже не було місця.

Стара взяла її холодну руку в свою теплу долоню — і вперше за весь день дівчина перестала тремтіти.

Вони пішли під дощ.
Вдалину, куди не наважувався глянути ніхто з її рідних.

— Час — не ворог, Варваро, — сказала тоді Ельвіна, не обертаючись. — Але той, хто боїться його, боїться і тебе. Ти — тінь часу. А тінь не всім до вподоби.

І дівчина зробила свій перший крок у життя, яке зрештою приведе її до тієї зруйнованої хатини… і тієї зливи.

Хатина Ельвіни стояла на узліссі, так далеко від людських стежок, що навіть птахи, здавалося, літали тут обережніше. Дрова тріщали в печі, пахло травами й чимось металевим — тим самим запахом, який Варвара згодом впізнає як подих зламаної миті.

Перші дні вона майже не говорила. Сиділа на старій лавці, притискаючи коліна до грудей, і дивилась у вогонь, наче шукала там відповідь на питання, яке так і не змогла сформулювати.

Ельвіна не тиснула.

Вона приносила теплу юшку, підкладала вовняний плед, іноді сідала поруч і мовчала. Її мовчання було таким самим лікувальним, як розмови інших.

Тільки на четвертий день стара вперше заговорила про магію.

— Ти відчула, що сталося з мискою? — спитала вона, розкладаючи на столі дрібні скельця, нитки, пір’їни, інші дрібниці, які з боку виглядали мотлох.

Варвара злякано підняла погляд.

— Так… але… це було не я. Я… не хотіла.

— Ніхто не хоче, коли вперше торкається часу, — відказала Ельвіна і взяла одне скельце. Скло завмерло в повітрі, не впавши й на міліметр.

Варвара видихнула так тихо, що це радше було схоже на здригання.

— Ти це бачиш?
— Так…

— Час — це річка. Він тече завжди. Але є ті, хто може злегка підняти пальцем і спинити струмінь на мить.

Вона опустила пальці.

Скло впало.

— Але надто сильне зупинення… — Ельвіна підняла погляд, і в ньому вже була тривога, — нищить не річку. Нищить того, хто чіпає.

Варвара відчула холодок уздовж хребта.

— Я… не хочу нікого шкодити.

— І не будеш, якщо будеш слухати.

Тоді стара простягнула до неї маленьку дерев’яну паличку, обмотану ниткою.

— Спробуй.

Варвара взяла її. Просто тримала.

І раптом… час знову зупинився.

Не так різко, як тоді з мискою. Але цілком відчутно: тишу порушив лише власний подих, і той наче загубився в просторі.

Урок завершився так само раптово, як і почався.

Варвара відступила назад, розгублена, залипивши в очах страх.

Ельвіна злегка торкнулася її плеча.

— Не бійся. Бійся лише того, що люди бояться тебе. Але не я.

І вперше за довгі дні Варвара 
усміхнулася.

Не широко. Не впевнено.

Але справжньо.