Пролог

Злива не вщухала вже годинами. Небо роздерлося на дві половини, і вода лилася так, ніби сам час плакав над тим, що має статися. Варвара міцніше притиснула коліна до боків свого коня, намагаючись не зважати на холод, що проникав крізь плащ, одяг, шкіру.

Її супутники мовчали, здавалося, навіть дощ заглушував їхні думки. Але Варвара й без того знала, що у них на умі. Вони прагнули того, чого не сміли прагнути. Таємниці, яку сама вона носила в серці, як лезо — приховане, але гостре.

Ельвіно, прошу, сховайся. Сховай усе. Я тягну час, як можу… але вони наполегливіші, ніж мені здавалося. Якби я могла повернутися бодай на кілька хвилин назад… попередити тебе…
Та час не слухає навіть тих, хто знає його хід. Він тече, як ця злива, невблаганно.

Я не мала вести їх до неї. Не мала погоджуватися. Але якщо б відмовила — вони знайшли б стару самі. А з ними я ще можу спробувати захистити, хоч якось… хоч останньої миті.

— Довго ще? — повторив один із чоловіків, хоч Варвара вже давно відповіла.
Вона тільки стулила губи. Вітер забрав її слова, та їй і не хотілося говорити.

Її серце билося різко, боляче, як у птаха, загнаного в клітку. У кожному поруху дощу чулася загроза. У кожній хвилині — затримка, якої вона не могла дозволити.
Ліс повільно розступився, відкривши просіку. Між дерев вимальовувалася самотня хатина — перекошена, потемніла від років і негоди, але вперто жива. Вікна — темні. Дим із комина не йшов, хоч мала б палити вогонь у таку погоду.

Варвара відчула, як щось важке опустилося в її живіт.

Занадто тихо.

Коні ступали обережно по розкислій землі. Один із чоловіків озирнувся на неї з підозрою, наче здогадувався, що вона щось приховує.

— Це тут?
— Тут, — шепнула Варвара, горло пересохло.

Чоловіки спішилися. Злива вмить пробила їхній одяг до шкіри. Старший із них узявся за меч.

Ельвіно, будь ласка… скажи, що ти встигла втекти. Або приховатися. 

хоч закрити те, що вони не мають права бачити.

Вона теж зіскочила з коня, ноги тремтіли не від холоду.

Коли вони підійшли до дверей, Варвара раптом відчула… легкий поштовх. Ледь вловиме тремтіння повітря, знайоме до болю.
Магія часу. Недавно використана. Надто недавно.

Серце зірвалося.

— Відходь від дверей, дівко, — наказав старший.

Він рвучко штовхнув двері. Ті відчинилися з легким стогоном.

У хатині було темно. Порожньо.

Надто порожньо.

Варвара ступила всередину першою — і лише вона відчула тонкий запах озону, слід, який залишає розкол часу. Ледь чутний тріск у повітрі. Порожню чашку на столі, теплу зсередини.

Ельвіна пішла. Але поспіхом. Із ризиком. Залишивши хвилю в часі, яку Варвара відчула, як власний подих.

Наставнице… ти втекла, але чи встигла приховати все?

Чоловіки розбіглися по хаті, перевертаючи все на своєму шляху. Варвара стояла посеред кімнати, мокра, тремтлива, і відчувала: драма тільки починається.

І тепер вона сама — єдина, хто може зупинити те, що вони прагнуть розкрити.