5. ФАТАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

Під покровом ночі, Улій і його невеличка почет з десяти лицарів обережно пробиралися крізь густі хащі стародавнього лісу, чиї вікові дерева підносилися вгору, немов кам'яні стовпи. Цей ліс, що люди називали Пітьмолісся, споконвіку вважався притулком злих духів, а також всякої нечисті, про яку ходили похмурі легенди. Тут не сміялися, не співали, лише пошепки дерев, тріск гілок і рідкісні крики нічних істот порушували тягуче мовчання.

Улій їхав попереду, його обладунки, вкриті сріблястим гравіюванням, виблискували крізь туман, що стелився над землею, немов таємничий покрив. За ним слідували воїни, кожен на своєму коні, у важких кольчугах і з довгими мечами біля поясу. Командир варти, досвідчений ветеран на ім'я Рорік, тримався поруч із принцом. Його очі, натреновані роками служби, пильно стежили за кожним шерехом, кожною тінню.

- Принц, - тихо сказав Рорік, під'їхавши ближче, - тут, у Пітьмоліссі, чародій міг зібрати цілу армію. Ми не знаємо, що на нас чекає.

Улій, не зводячи очей з далеких обрисів занедбаної фортеці, лише кивнув, його обличчя залишалося безпристрасним.

– Накажи воїнам поспішати, – промовив він холодним тоном. – Треба діяти обережно. Невідомо, скільки слуг цей чорний чаклун встиг покликати на свій бік.

Рорік коротко кивнув і, повернувшись до лицарів, подав знак рукою. Воїни без зайвих слів злізли з коней і повільно просувалися слідом за принцом, чиї кроки ледве торкалися мертвого листя, розсипаного по землі. Його дворучний меч, що лежить на спині, був готовий до бою будь-якої миті.

Підійшовши ближче до порослих мохом руїн, Улій помітив два темні силуети – безликі, наче виліплені з самого мороку створіння, стерегли вхід у фортецю. Рорік мовчки одним рухом кивнув принцові. Миттєво обидва воїни рвонули вперед, і за мить тіні впали на землю, безшумно випаровуючись у повітрі.

- Тихо, як і має бути, - прошепотів Рорік, витираючи свій меч.

Вони просувалися все глибше в серці фортеці, де стіни вже давно обвалилися, залишивши лише примарні спогади про колишню велич. Раптом перед ними відкрився зал, що колись служив трапезною. Посеред нього за довгим столом сиділа постать - тонка і витягнута, одягнена в темний оксамитовий плащ. В руках у нього була велика книга, сторінки якої він повільно перегортав, не зводячи погляду з давніх рун.

Улий, придивившись, помітив, що це був їхній ворог – чорний маг. Його худе, виснажене обличчя, тьмяне, здавалося, давно втратило все людське, а яскраво-жовті очі горіли безумством.

"Він один", - подумав принц. Зробивши знак Роріку та іншим, він повільно наблизився до мага, готуючись завдати смертельного удару своїм мечем. Але в ту ж мить тишу розрізав хрипкий голос.

– Нарешті, - проскрипів чародій, не обертаючись. - Я чекав на тебе, юний принц.

Улій застиг на місці, його меч завмер у повітрі. Він примружився, намагаючись взяти себе в руки, і, зібравши волю в кулак, спитав:

– Ти знав, що я прийду?

Маг обернувся, його обличчя було ще гірше поблизу - шкіра на обличчі майже злізла, а очі світилися ще сильніше.

– Звичайно, – прошепотів він, стискаючи свою давню книгу. – Це твоя доля.

– А твоя доля зважиться тут і зараз, - прошипів Улій, роблячи крок уперед. Але маг змахнув рукою, і в одну мить зник, опиняючись на піднесенні за принцом.

– Не так швидко, принце, – засміявся він, голос його сповнився злобою. – Ми ще повеселимося.

Маг промовив давні слова, і навколо Улія з'явилися п'ять безликих істот, подібні до яких, вони вбили біля входу.

– До бою! – вигукнув Улій.

Лицарі без зайвих слів вихопили свої мечі. Почалася коротка, але жорстока битва. Істоти, що виринули з мороку, виявилися сильнішими, ніж вони могли подумати, але сталь лицарів швидко довела свою перевагу. Улій особисто розправився з половиною, прорубаючись крізь темні постаті.

– Це все, що ти можеш, чарівнику? – сказав принц, відчуваючи, як у ньому здіймається лють.

Маг лише посміхнувся, знову піднявши руки.

- Тепер починається справжні веселощі.

З землі піднялися кістляві трупи в старих обладунках, обліплені брудом і іржею. З-під шоломів на принца дивилися порожні очниці, а на обличчях були помітні лише тіні їхніх колишніх життів. Це були мерці, що колись загинули в цій фортеці, їх було два десятки.

- Тримайтеся! - крикнув Рорік, але принц уже врізався в ряди мерців, його дворучний меч з глухим стукотом встромлявся в їхні кістки. Але за кожним полеглим вставав новий.

Бій був запеклим, лицарі вбивали одного за одним, але невдовзі втома почала брати своє. Улій, борючись у передніх рядах, помітив, як половина його воїнів звалилася на землю, їхні тіла були знесилені. Рорік з тривогою підбіг до нього.

– Принце, у нас проблеми. Подивіться!

Улій обернувся і побачив, як чорний маг одним змахом руки підняв тіла їхніх загиблих товаришів. Тепер вони знову стояли в строю, але вже проти своїх колишніх братів.

Бій став кривавим, жорстоким. Тіла лицарів і мерців валялися на землі, десь під ногами чувся скрегіт обладунків і шерех іржавих мечів. Улій важко дихав, його дворучний меч покрився кров'ю ворогів. Але на полі битви залишалися лише чотири живі люди: принц, його вірний командир і два юні лицарі, їхні обличчя були бліді, але очі горіли рішучістю.