Розділ 47: Похорон Северуса

Долина біля підніжжя Гоґвортсу була вкрита туманом, що повільно розсіювався під першими променями сонця. Сьогоднішній ранок не був просякнутий відчуттям перемоги; у ньому панувала тиха, майже урочиста скорбота.

Це був  продуманий, інтимний момент, коли тіло Северуса нарешті було звільнено з монети. Сьогодні відбувалося справжнє прощання. Труна, виготовлена з темного дуба, була прикрашена не золотом, а простим срібним гравіюванням, що зображувало символіку роду Принц, сплетену з гілками верби — дерева, яке так любив Северус.

Себастьян стояв на чолі процесії. Його обличчя було відкритим, без будь-яких чар, що колись перетворювали його на брата. Поруч стояла Катаріна, тримаючи Ебігейл за руку. За ними йшли Гаррі, Герміона, Рон і кілька професорів Гоґвортсу, які знали правду.

— Він був не просто шпигуном, — тихо сказав Себастьян, коли процесія зупинилася біля місця спочинку, підготовленого біля берега Чорного озера. — Він був людиною, яка все життя жила в тіні, щоб інші могли бачити світло. Він ніс на собі тягар, який розчавив би будь-кого іншого.

Себастьян зробив крок вперед і поклав в труну щоденник брата, який він зберігав усі ці місяці. Це був символ його спокути — історія, яка тепер належала не лише їм, а всім, хто хотів зрозуміти, ким насправді був Северус Снейп.

— Люди пам’ятають його як шпигуна, — Гаррі Поттер підійшов ближче, поклавши руку на кришу труни. — Але я пам’ятаю його як людину, яка врятувала мене не один раз. Його пам’ять більше не буде заплямована брехнею. Ми подбаємо про це.

Міністерство офіційно визнало роль Северуса Снейпа в перемозі над Волдемортом. Його портрет, нарешті, зайняв своє місце в кабінеті директора серед великих чарівників, але тут, біля озера, вшановували не «директора» чи «шпигуна», а особистість.

Коли труну почали опускати в землю, Ебігейл підійшла до краю ями. Вона не плакала. Вона поклала на свіжу землю невеликий кристал, який Себастьян викарбував спеціально для цього моменту.

— Він більше не звучить, — прошепотіла вона, і в її очах відбилося ранкове сонце. — Його резонанс став спокійним.

Себастьян кинув першу жменю землі. Це був завершальний етап його роботи — не як інженера чи архітектора, а як брата. Він виконав усе, що обіцяв. Він очистив ім’я Северуса, він вивів сім’ю з-під удару, він допоміг перебудувати світ, у якому більше не було місця для тиранів.

Коли всі почали розходитися, Себастьян затримався наодинці. Він дивився на надгробну плиту, де було викарбувано просте ім’я: «Северус Снейп — людина, що обрала світло».

— Ти нарешті вільний, брате, — сказав він у тишу долини. — Лабіринт закінчився. Тепер відпочивай.

Він розвернувся і пішов геть, відчуваючи, як з кожним кроком тягар, що лежав на його плечах останні роки, стає меншим. Він більше не був «Принцом-напівкровкою» чи «тінню брата». Він був собою. Попереду було життя, яке він будуватиме за власними, чистими кресленнями. А десь далеко в небі, над Гоґвортсом, хмари нарешті розійшлися, відкриваючи чистий, безмежний простір, де більше не було місця для війни.