Розділ 35: Листи з минулого

Після того, як кабінет Вілкінса перетворився на руїни, Себастьян повернувся у свої приватні покої. Серед гори паперів, які він збирався знищити, щоб не залишати жодних слідів свого перебування в Гоґвортсі, він натрапив на прихований відсік у старому робочому столі Северуса. Там лежав тонкий, пошарпаний зошит — не звичайний щоденник, а щось, що Северус явно готував для спалення, але так і не наважився кинути у вогонь.

Себастьян відкрив його, і його руки мимоволі стиснули папір. Це був почерк його брата, але він був іншим — не таким гострим і різким, як у його офіційних звітах, а м’яким, майже втомленим.

«Сьогодні я знову бачив її уві сні, — писав Северус на одній із перших сторінок. — Вона посміхалася, і на мить світ знову став правильним. Я знаю, що мій вибір зруйнував усе, але я знайшов спосіб захистити те, що залишилося. Моя дружина... вона не знає всієї правди про те, в яку прірву я затягнув нас обох, і я молюся, щоб вона ніколи не дізналася. Моя любов до неї — це єдине, що тримає мене на цьому боці божевілля. Я готовий померти тисячею смертей, аби лише вона була в безпеці. Вона — моє світло, навіть коли довкола панує темрява, частиною якої став ».

Себастьян перегорнув сторінку. Чорнило було розмазане, ніби від крапель води чи зілля.

«І Себастьян... мій брати. Я відчуваю такий пекучий сором, що не можу дихати. Я ненавиджу себе за те, що не намагався зв'язатися з ним раніше, але я знаю — мій світ отруєний. Я боявся, що якщо я хоча б згадаю його ім'я, тіні, за якими я йду, знайдуть і його. Я впевнений, що він зневажає мене, і він має на це право. Я — невдаха, який продав свою душу заради хибної ідеї, поки він будував своє життя там, де магія має сенс. Якщо колись цей щоденник потрапить до нього... я прошу пробачення. Не за те, що я зробив, а за те, що я не зміг захистити нашу сім'ю від власної слабкості».

Себастьян відклав зошит. У грудях стало важко. Він завжди вважав брата холодним, розрахунковим шпигуном, людиною, яка була позбавлена справжніх почуттів через роки випробувань. Але зараз перед ним постала картина людини, яка розривалася між обов’язком і глибокою, відчайдушною любов’ю.

Северус не був слабким. Він був ув’язненим у власному страху за тих, кого любив найбільше.

«Світ думає, що я вірний Лорду, — читав Себастьян далі. — Але в моєму серці є лише дві речі: біль від втрати і надія, що, можливо, мій брат, який завжди був кращим за мене, знайде спосіб розірвати це коло. Я бачив його в Гамбурзі, лише на мить, через вітрину магазину років десять тому. Він виглядав щасливим. Я не підійшов. Я не міг дозволити собі зруйнувати його світ своєю присутністю. Якщо ти читаєш це, Себастьяне... пробач мені за те, що я не став кращим братом».

Себастьян закрив зошит. У підземеллі запала абсолютна тиша. Тепер він розумів, чому Северус ніколи не очікував на порятунок — він просто не вважав себе гідним його.

Це відкриття змінило все. Себастьян раніше боровся за справедливість, за свій план, за помсту. Тепер він боровся за спадщину свого брата. Северус не був «іграшкою» Волдеморта, як вважав Вілкінс. Він був мучеником, який до останнього подиху грав свою роль, щоб  — його дружина, його сім’я, його брат — могли мати майбутнє.

— Ти був не правий, Северусе, — тихо прошепотів Себастьян у порожнечу кабінету. — Ти не був слабким. Ти був архітектором власної жертовності. І я не дозволю, щоб твоя праця була марною.

Він обережно поклав щоденник у кишеню. Він не знищить його. Він забере його з собою, як доказ того, що навіть у найтемніші часи в серці людини може жити світло. Тепер, коли він знав правду про почуття брата, Астрономічна вежа вже не лякала його. Вона стала місцем, де він завершить справу, розпочату Северусом, але зробить це за власними кресленнями — з точністю, силою і любов'ю, про яку Северус міг лише мріяти.