Розділ 29: Шрам на душі

У підземеллях Гоґвортсу час зазвичай зупинявся, але цієї ночі кожна секунда падала на кам'яну підлогу з важкістю гільйотини. Себастьян сидів на низькому стільці перед каміном, повністю знесилений після розмови з Дамблдором. Маска Северуса майже повністю спала: волосся посвітлішало біля коріння, а в очах знову застиг той самий холодний, сталевий блиск німецького артефактора.

Катаріна сиділа на килимі неподалік, обхопивши коліна руками. Вона мовчки дивилася на вогонь, але її магічне ядро, пов'язане з його контуром, тремтіло від напруги. Вона знала про Обітницю, знала про наказ Волдеморта, але тепер, коли Дамблдор розкрив карти, ситуація перетворилася на абсолютний тупик.

— Ти ніколи не розповідав про те, якими ви були в дитинстві, — тихо промовила Катаріна, не повертаючи голови. Її голос у напівтемряві звучав м'яко, майже нереально. — Северус згадував тебе лише мимохідь. Він казав, що ти обрав легший шлях. Спокійне життя в Європі, далеко від бруду Павучого провулку та жахів першої війни.

Себастьян гірко посміхнувся, і цей вираз обличчя зробив його неймовірно схожим на брата — та сама зморшка болю біля рота, той самий шрам на душі, який не здатне було приховати жодне Кровне зілля.

— Легший шлях? — його справжній голос прозвучав глухо, з характерним гамбурзьким акцентом. — Так, йому подобалося так думати. Це виправдовувало його власну лють. Правда в тому, Катаріно, що в юності я його ненавидів. Гаряче, щиро, з усім егоїзмом підлітка, якого позбавили вибору.

Катаріна повільно повернулася до нього, і в її очах спалахнув інтерес.

— Ми народилися в один день, але між нами була прірва, — Себастьян заклав руки за голову, дивлячись на стелю, де грали тіні від полум'я. — Северус із самого малечку був... темним. Не в сенсі зла, а в сенсі важкості. Він увібрав у себе весь біль нашої матері, весь алкогольний гнів батька. Коли в ньому прокинулася магія, вона була схожа на гострі голки. А я... я бачив світ крізь геометрію. Я бачив, як працюють старі годинники Тобіаса, як з’єднуються шестірні. Я хотів лагодити, а Северус хотів сховатися за стіною з отруйних слів та проклять.

Він підвівся, підійшов до робочого столу й узяв у руки свій старий німецький хронометр. Його пальці ніжно погладили загартоване скло.

— Коли Ейлін вирішила таємно відправити мене до Гамбурга, до її німецьких родичів Принців, щоб урятувати бодай одного з близнюків від злиднів, Северус дивився на мене, як на зрадника. Він кричав, що я кидаю його в цьому пеклі. А я... я відчував лише полегшення. Я тікав з Павучого провулку з радістю, Катаріно. Я ненавидів його за те, що його похмура тінь завжди тягнулася за мною. Навіть у Німеччині, коли я отримував його рідкісні листи, повні жовчі та слизеринської зверхності, я думав: «Слава Мерліну, що це не моє життя».

Себастьян опустив хронометр на стіл, і звук металу об дерево прозвучав як удар серця.

— Коли він став Смертежером, я зрікся його в голові. Я спалив його листи. Я вибудував навколо свого серця такий захисний контур, який не снився жодному легіліменту. Я пишався своєю чистирасовою артефакторикою, своїм затишним німецьким світом, де магія підкорялася законам логіки. Я вважав його слабким. Думав, що він сам винен у тому, що дозволив Дамблдору і Волдеморту перетворити своє життя на шпигунське мінне поле.

Катаріна підвелася, підійшла ближче й обережно поклала руку на його плече.

— А зараз?

Себастьян повернувся до неї, і в його сіро-сталевих очах стояли сльози, яких справжній Северус ніколи б нікому не показав.

— А зараз я б віддав усе своє магічне ядро, всю свою німецьку славу і всі золоті ґалеони Гамбурга, щоб просто повернути його на цей стілець, — його голос здригнувся від глибокого, нестерпного каяття. — Тільки одягнувши цю кляту мантію, тільки впустивши в свої жили його консервовану кров, я зрозумів, через що він пройшов. Ця Мітка... цей постійний, щохвилинний страх за тебе, за Ебігейл, цей лід у коридорах школи, де тебе ненавидить кожен студент... Наш батько і цей світ не залишили йому вибору, Катаріно. Він не був слабким. Він був найсильнішим із нас. Він тримав на своїх плечах небо Британії, поки я виточував срібні коліщатка в ситому Гамбурзі.

Він закрив обличчя долонями, і його плечі вперше за весь час перебування в Гоґвортсі сутулилися не через гру в Снейпа, а від справжньої, невимовної туги.

— Я караюся кожну секунду за те, що не приїхав раніше. За те, що не витяг його з цього лабіринту, коли він ще був живий. Тепер мені доведеться виконати його останній, найстрашніший обов'язок — підняти паличку на єдину людину, яка дала йому шанс на спокуту.

Катаріна не сказала нічого. Вона просто міцно обійняла його, притискаючись обличчям до його грудей, де під чорним сукном мантії Снейпа билося серце Себастьяна — серце братської любові, що прокинулася занадто пізно, але тепер була готова спалити весь світ, аби захистити те, що залишилося від роду Принц.

— Ти не Северус, — тихо прошепотіла вона, гладячи його по спині. — Але ти робиш те, чого він ніколи б не зміг. Ти приніс сюди світло свого розуму. І твоє каяття — це не слабкість, Себастьяне. Це твій найголовніший щит. Ми доведемо цю інженерію до кінця. Заради нього.

Коли гроза за вікнами підземелля нарешті вибухнула першим важким ударом грому, Себастьян повільно підвів голову. Його обличчя знову ставало суворим, маска Северуса судомно поверталася на місце під дією кровного контуру, але всередині «Хибного лабіринту» його свідомості більше не було хаосу. Був лише бездоганний, крижаний план відплати тим, хто змусив його брата страждати. Час сентиментів минув; наближалася ніч Астрономічної вежі.