Розділ 24: Різдво в Гоґвортсі

Грудневий замок тонув у важкій, гнітючій крижаній тиші. Шотландське високогір’я накрила така люта хуртовина, що навіть вікові вежі Гоґвортсу, здавалося, замерзли й стиснулися під ковдрою з сірого, колючого снігу. Війна, що невблаганно підступала до самих стін школи, забрала з собою колишні святкові веселощі. Велику Залу прикрасили традиційними дванадцятьма ялинками, але їхні вогні блідо миготіли в напівтемряві, наче поминальні свічки. Більшість студентів поспішно поїхали додому, ближче до родинних вогнищ і захисних чарів, а ті поодинокі напівкровки та сироти, що залишилися, блукали коридорами мовчки, опускаючи очі при зустрічі з викладачами.

Для Себастьяна це Різдво було найсумнішим у житті. Рівно рік тому в Гамбурзі його майстерня пахла гарячим пуншем, сушеними апельсинами та свіжою каніфоллю; колеги-ремісники заходили привітати його, а підсумком року були витончені хронометри та відреставровані астролябії. Тепер його святом була самотність у підземеллях, просякнутих холодом і запахом гнилого коріння.

Кровне зілля, переплавлене з магією Катаріни, тримало ілюзію зовнішності Северуса бездоганно, але ціна цієї стабільності випалювала його зсередини. Його власне «я» згасало, розчиняючись у важких, похмурих звичках брата-близнюка. Навіть наодинці з собою він дедалі частіше ловив себе на тому, що сутулить плечі й дивиться на світ із тією ж гіркою зневагою, яка колись отруїла життя справжнього Северуса.

Близько опівночі, коли навіть замкові привиди сховалися від протягів у дальніх склепах, зелене полум’я каміна в його приватних покоях тихо засичало. Катаріна ступила на кам'яні плити без жодного звуку. Її святкове вбрання обмежувалося простою темною мантією, а в руках вона тримала невеликий згорток, перев'язаний звичайною мотузкою.

Вона не ховала обличчя під капюшоном — тут, за п'ятьма контурами захисних заклять Салазара Слизерину, вони могли дозволити собі розкіш бути справжніми. Проте її обличчя, загострене місяцями шпигунської роботи та страху за доньку, здавалося висіченим із прозорого льоду.

— Ебігейл заснула, — тихо промовила вона, підходячи до столу, де Себастьян розбирав старі креслення німецьких стабілізаторів, намагаючись врятувати свій розум від оклюменційного перевантаження. — Вона чекала на тата. Я сказала їй, що тато виконує дуже важливе доручення Директора і не може прийти, але передав їй цього дерев'яного птаха.

Вона кивнула на крихітну механічну фігурку снігура, яку Себастьян таємно виточив з обрізків чарівної деревини минулого тижня. Птах міг махати крилами й тихо виспівувати німецькі різдвяні колискові, якщо торкнутися його дзьоба.

— Це найменше, що я міг зробити для неї, Катаріно, — Себастьян підвівся, важко спираючись на край столу. Його голос, копія голосу Северуса, прозвучав глухо. — Справжній батько подарував би їй безпеку. А я подарував їй життя в підпіллі та дядька, якого вона змушена вважати божевільним видінням.

Катаріна підійшла ближче. Вона повільно поклала свій згорток на стіл і вперше за багато днів пильно, без шпигунського аналізу, подивилася йому в очі. Сіро-сталевий блиск Принців, який тепер проривався крізь чорноту зіниць лише під час глибоких емоційних сплесків, на мить спалахнув у відсвітах каміна.

— Ти помиляєшся, Себастьяне, — м'яко, але з тією особливою сталевою силою, що була притаманна роду Люпінів, сказала вона. — Северус дав нам своє кохання і свій захист, але його світ був приречений з самого початку. Він був затиснутий у лещата чужих пророцтв та старих боргів. Коли Белатриса прийшла до нашого маєтку, ми мали згоріти там разом із його таємницями. Про попіл нашого життя ніхто б і не згадав, окрім Дамблдора, який використав би нашу смерть як черговий привід надихнути Поттера на подвиги.

Вона зробила ще крок і раптом накрила його долоню своєю. Її пальці були прохолодними, але в цьому дотику не було колишнього відчуження чи оцінювання. Це було тепло живої людини, яка знайшла єдиного союзника серед випаленої пустелі війни.

— Ти приїхав із ситої, безпечної Німеччини, де у тебе було ім'я, повага і спокійне майбутнє майстра, — Катаріна відчула, як рука Себастьяна під її долонею здригнулася, коли Чорна мітка на його передпліччі знову запульсувала від нічного виклику Лорда, який він змушений був ігнорувати за допомогою зілля. — Ти міг спалити ті листи. Міг зачинити двері й вдати, що у тебе ніколи не було брата-близнюка, який обрав темряву. Але ти одягнув його прокляту мантію. Ти взяв на себе його гріхи, його ворогів, його біль і його страшне клеймо. Ти став чудовиськом для всієї школи, щоб ми з Ебігейл могли просто дихати.

Сльоза, чиста й гаряча, скотилася по її щоці, але Катаріна не витирала її. Вона дивилася на нього з такою глибокою, всеохоплюючою вдячністю, якої Себастьян не сподівався почути в цих підземеллях ніколи.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона, і її голос здригнувся від запізнілого, глибокого каяття за всі тижні її холодності. — Дякую за те, що ти не залишив нас тоді в Сассексі. І за те, що ти досі тримаєш цей замок на своїх плечах. Без тебе нас би вже не було.

Себастьян повільно повернув долоню вгору, обережно переплітаючи свої пальці з її пальцями. У цю різдвяну ніч, серед крижаного Гоґвортсу, наповненого шпигунами та смертю, вони вперше уклали не просто тактичний договір двох агентів, а справжній родинний союз. Він знав, що ніколи не замінить їй Северуса, а вона ніколи не стане його дружиною в класичному розумінні цього слова. Але вони стали чимось більшим — двома частинами одного зламаного механізму, який вижив у м'ясорубці долі й тепер відчайдушно намагався захистити єдину чисту річ, що у них залишилася — дитину.

— Ми вийдемо з цього лабіринту, Катаріно, — тихо, але з непохитною впевненістю німецького інженера відповів Себастьян, і в його погляді вперше за довгі місяці з'явився спокій. — Я перерахував кожен контур їхньої гри. Навіть якщо Лорд і Дамблдор підірвуть цю шахівницю, ми збудуємо нову. Разом.