Розділ 14: Артефакт Слизерина

Ніч над Гоґвортсом розлилася густим, чорнильним бальзамом, але в кімнатах зіллєвара час не мав значення. Себастьян сидів на підлозі перед величезним кам’яним каміном, чиє зеленувате полум’я кидало довгі, химерні тіні на стіни. У його пальцях була затиснута тонка срібна спиця — один із тих витончених інструментів, які він таємно привіз із власної гамбурзької майстерні.

Кровне зілля, що підтримувало ілюзію зовнішності Северуса, під ранок завжди починало діяти слабше, викликаючи тупий біль у скронях і легке тремтіння в руках. Але Себастьян не міг дозволити собі відпочинок. Його внутрішній компас артефактора, натренований роками відшукувати приховані магічні геометрії, останні кілька днів буквально божеволів у цьому кабінеті. Тут, серед сотень склянок із замаринованими нутрощами магічних істот та сушеними травами, був присутній чужорідний, неймовірно древній резонанс. Магія Слизерину. Але не та, підробна й кричуща, яку демонстрували сучасні Смертежере, а первісна, заснована на тонкому розрахунку та вмінні ховати речі на самому видному місці.

Себастьян повільно провів пальцями по важкій дубовій панелі, що обрамляла полиці з рідкісними отрутами. Нічого. Потім його погляд упав на масивний кам'яний барельєф над каміном — висічену з темного граніту сову, яка тримала у кігтях порожній сувій. Це була емблема старого зіллєварського цеху, яку Северус навряд чи став би змінювати з естетичних міркувань.

— Ти ніколи не любив зайвих деталей, брате, — тихо прошепотів Себастьян, підводячись. — Якщо тут є сова, вона мусить щось тримати.

Він підняв паличку Северуса — тонку, жорстку деревину чорного дерева, яка досі неохоче слухалася його пальців, — і торкнувся нею порожнього гранітного сувою.

— Aperio Vestigium, — промовив він формулу виявлення магічних контурів.

Поверхня каменю не змінилася, але в повітрі запахло озоном і старою міддю. Магічні лінії проявилися не на сові, а на протилежній стіні, де висіло старе, потьмяніле дзеркало в рамі з мореного дуба. Себастьян підійшов до нього. Замість власного відображення він побачив, як у глибині скла блукають зелені іскри, що вишикувалися у форму складної рунічної в’язі — захисного ланцюга, створеного за канонами раннього Середньовіччя.

Цей замок належав не Северусу. Це був справжній артефакт Салазара Слизерину, вмонтований у саму структуру підземель Гоґвортсу, який Северус якимось чином знайшов і пристосував під власну схованку.

Для звичайного чарівника, навіть для Дамблдора, спроба зламати цей захист силою закінчилася б миттєвим викидом прокляття, яке розчистило б м'язи до кісток. Але Себастьян був майстром артефактів. Він бачив магію не як джерело руйнування, а як систему вузлів і ниток.

Він не став діставати паличку. Натомість він зняв із правої руки срібний перстень Люпінів, який дала йому Катаріна, і притиснув його до нижнього кута рами, де сходилися три головні рунічні потоки. Одночасно з цим він дозволив своїй власній, чистій енергії Принців — тій, що не була отруєна Кровним зіллям — потекти крізь метал.

— Розв'яжися, — видихнув він німецькою, за звичкою гамбурзьких майстерень.

Дзеркальна поверхня раптом пішла хвилями, наче вода, і з тихим шурхотом подалася вперед. Рама відчинилася, як важкі двері, відкриваючи глибоку нішу в стіні, викладену жорстким чорним каменем. Всередині не було ні золота, ні темних фоліантів з некромантії. Там лежала лише невелика скринька з темного срібла, покрита патиною, а під нею — стопка акуратно перев'язаних шовковою стрічкою пергаментів.

Себастьян обережно дістав пачку. На першому ж аркуші він впізнав дрібний, гострий, схожий на голки почерк брата. Це були листи. Але не ті, що надсилаються совиною поштою, а особистий щоденник у листах, які Северус писав у порожнечу, ніколи не намагаючись відправити. Листи, адресовані йому — Себастьяну.

Він сів назад до каміна, розв'язав стрічку, і перший лист розгорнувся в його тремтячих пальцях. Дата на пожовклому пергаменті змусила його серце стиснутися: 1981 рік, листопад. Через два тижні після падіння Волдеморта.

"Ти був правий, Себастьяне. Ти завжди був проклятим прагматиком, який бачив світ крізь призму своїх креслень і шестерень. Ти казав мені, що Лорд — це не велич, а м'ясорубка, яка переріже нас усіх і виплюне кістки. Я не слухав. Я хотів бути сильнішим за Павучий провулок. Хотів, щоб Лілі побачила, що я чогось вартий.

Тепер її немає. Вона мертва через моє слово, через моє прагнення догодити монстру. Лорд зник, але я залишився в капкані. Дамблдор купив мою свободу ціною моєї душі. Тепер я шпигун, прив'язаний до його бороди й до пам'яті про її очі. Якщо ти читаєш це — значить, мене вже немає, а моя доля виявилася сильнішою за твою втечу. Не повертайся сюди. Тут немає нічого, крім попелу."

Себастьян перегорнув сторінку. Пальці ковзали по чорнилу, яке місцями було розмите, наче на пергамент падали краплі води. Або сліз, які Северус ніколи не дозволяв собі показувати людям.

Наступний лист був датований 1994 роком. Одразу після Тричаклунського турнір.

"Він повертається, Себастьяне. Мітка на моїй руці знову стає чіткою, вона оживає, і я знову відчуваю цей запах розкладання, який снився мені в кошмарах тринадцять років. Дамблдор вимагатиме від мене повернутися до його столу. Я знову буду повзати на колінах перед убивцею, вдаючи вірність.

Останнім часом я часто думаю про Гамбург. Про твої дурні шестерні та запах каніфолі. Мені здається, що якби я поїхав з тобою тоді, Ейлін плакала б менше. Але мій шлях обрано. Я мушу захистити її хлопчиська — Поттера. Він нестерпний, він копія свого батька, але в нього її очі, Себастьяне. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, я бачу свій вирок. Сховай Катаріну та дівчинку. Якщо Лорд дізнається, що в мене є хоч щось, що я люблю окрім пам'яті про мертву дівчину — він знищить їх просто заради розваги. Будь моєю таємницею, брате. Єдиною чистою річчю, яку я не віддав ні Темряві, ні Світлу."