Розділ 12: Минуле близнюків

Запах вогкості у підземеллях Гоґвортсу раптом розчинився, витіснений іншим, застарілим і ядучим смородом. Це був запах Коукворта: суміш кам’яновугільного диму, гнилої річкової води та дешевого елю, яким завжди тхнуло від їхнього батька. Себастьян сидів перед згасаючим каміном у своїх приватних покоях, тримаючи в руках срібну монету — трансформоване тіло Северуса. Його свідомість, виснажена недавньою аудієнцією у Волдеморта, мимоволі провалилася у найтемніші лабіринти пам'яті. У часи, коли їх було двоє, і вони ділили один матрац на підлозі в маленькій кімнатці під стріхою у Павучому провулку.

Вони народилися з різницею у чотири хвилини. Два хлопчики з однаковими тонкими носами та блідою шкірою, але з абсолютно різним магічним ядром. Тоді як Северус змалечку вибухав сирою, некерованою стихійною магією щоразу, коли батько, Тобіас Снейп, піднімав руку на матір, Себастьян реагував інакше. Магія Себастьяна не руйнувала — вона захищала. Коли Тобіас у п’яному чаду жбурляв у них важку чавунну сковороду, малий Себастьян несвідомо змінював щільність повітря, перетворюючи простір навколо себе і брата на невидимий пружний щит. Посуд просто падав на підлогу, не завдаючи шкоди.

Ейлін Принц, їхня мати, одразу помітила цю різницю. Вона бачила у Северусі гордість і небезпечну пристрасть старовинного роду Принців, а в Себастьяні — дивну, майже архітектурну здатність бачити суть речей. Але бідність і постійний страх деформували їх обох.

— Ти слабкий, Себастьяне, — шипів одинадцятирічний Северус, коли вони ховалися в чагарниках біля річки, спостерігаючи за Лілі Поттер (тоді ще Еванс). — Ти ховаєшся за своїми залізяками та скельцями. Справжня магія — це сила, яка змушує інших підкорятися. Мати каже, що в Гоґвортсі нас навчать справжнього мистецтва.

— Я не хочу нікого змушувати, — тихо відповідав Себастьян, перебираючи в кишені старі іржаві гвинти, які він за допомогою магії очищав від корозії, роблячи їх гладкими й блискучими, наче нові срібні галеони. — Я хочу будувати речі, які не ламаються від крику батька.

Коли прийшов час вирушати до Гоґвортсу, грошей у родині вистачило лише на один комплект уживаних підручників та одну стару мантію. Тобіас заявив, що не збирається платити за "двох виродків", і Ейлін довелося прийняти найважче рішення. Магічний світ Британії мав дізнатися лише про одного спадкоємця. Себастьяна таємно, за допомогою зв'язків матері з німецькими родичами по лінії Принців, відправили до Гамбурга, де його прийняв на навчання старий майстер магічних механізмів та артефактів Ганс Крюгер.

Остання розмова між братами відбулася на вокзалі Кінґс-Крос, у тіні залізничного мосту, подалі від платформи 9¾. Вони стояли один проти одного, як два дзеркальні відображення, але Северус уже носив у собі отруту майбутнього Слизерину, а Себастьян — холодний спокій континентального ремісника.

— Ти залишаєш мене тут самого з цим усім, — звинувачував Северус, і його чорні очі палали образою. — Ти їдеш у свою ситу Німеччину, де немає Тобіаса і де тебе ніхто не знає.

— Я їду, тому що тут нам обом немає місця, Северусе, — Себастьян протягнув брату свій перший справжній артефакт — маленьке срібне кільце, виковане з гайки, знайденій на звалищі Коукворта, але заговорене на стабілізацію емоцій. — Якщо тобі буде важко... якщо ти відчуєш, що темрява забирає тебе, одягни його. Воно нагадає тобі, що ти не один.

Северус узяв кільце, але його обличчя скривилося від гордості. Наступного дня в Гоґвортс-експресі він сховав цей дарунок на саме дно своєї скрині, де воно й пролежало роки, поки Северус не став Смертежером , а потім — шпигуном Дамблдора. Себастьян же в Німеччині змінив прізвище на Крюгер-Принц, свідомо викресливши слово "Снейп" зі свого життя, щоб не заважати брату будувати його складну, криваву долю. Він обрав тишу майстерень, запах каніфолі та старовинних сувоїв, вважаючи, що назавжди втік від прокляття Павучого провулку.

Тепер, тридцять років потому, Себастьян сидів у підземеллі Гоґвортсу, одягнений у мантію брата, з Його паличкою в руках і Його міткою на передпліччі. Кільце, яке він колись подарував Северусу, тепер лежало на столі поруч із Омутом пам'яті. Воно було потемнілим від часу і просякнутим чужою кров'ю.

— Я повернувся, брате, — прошепотів Себастьян у порожнечу кабінету, і його голос, скопійований до останньої інтонації, здригнувся від запізнілого каяття. — Ти мав рацію. Звідси неможливо втекти. Твоє минуле все одно наздогнало нас обох, і тепер я змушений допити твою чашу до самого дна.