Розділ 11: Аудієнція у Темного Лорда

Маєток Мелфоїв зустрів Себастьяна гробовою тишею та запахом дорогого паркетного воску, змішаного з солодкуватим, липким ароматом розкладання — запахом, який завжди супроводжував магію Темного Лорда. Себастьян ішов довгим коридором, його чорна мантія беззвучно ковзала по підлозі. Маска смертежера приховувала його обличчя, але справжньою маскою була та, що знаходилася під нею.

Велика зала була занурена в напівтемряву. В кінці довгого столу, біля розпаленого каміна, на високому кріслі сидів Волдеморт. Поруч із ним на підлозі кільцями згорнулася гігантська змія Наджіні, чиє лускате тіло тихо шурхотіло по килиму. По обидва боки столу стояли Смертежере: Луціус Мелфой, блідий як смерть, і Белатриса Лестранж, яка дивилася на Себастьяна з неприхованою їдкою посмішкою.

— Мій Лорде, — голос Себастьяна прозвучав низько, рівно і бездоганно по-слизеринськи. Не було ні тремтіння, ні страху — лише глибока, холодна покірність, яку Северус вирощував у собі роками.

— Северус... — прошипів Волдеморт. Його голос нагадував шелест сухого листя на цвинтарі. Червоні очі без повік впилися в постать Снейпа. — Смертежере  казали мені, що ти згорів у своєму маленькому гніздечку в Сассексі. Белатриса клялася, що бачила твоє мертве тіло. І все ж, ти стоїш переді мною. Повсталий із попелу, наче фенікс Дамблдора.

Себастьян відчув, як усередині нього піднімається хвиля люті. Перед ним сиділа істота, яка віддала наказ знищити його брата, яка зруйнувала життя Катаріни та позбавила Ебігейл батька. Йому хотілося вихопити паличку, розірвати цю бліду шкіру, але він змусив себе зацементувати свої почуття. Оклюменція, побудована на спогадах брата, спрацювала як ідеальний залізний засув.

— Белатриса надто захоплюється вогнем, мій Лорде, через що втрачає пильність, — Себастьян повільно підвів голову, зустрівшись поглядом із червоними очима Волдеморта. — Вона бачила ілюзію, яку я залишив, щоб виграти час і врятувати залишки своїх інгредієнтів. Моя відданість вам — єдине, що тримало мене на цьому світі, коли мій дім руйнувався.

Волдеморт повільно підвівся з крісла. Наджіні підняла голову, сичачи в бік Себастьяна. Лорд підійшов ближче, його довгі, схожі на павучі лапи пальці лягли на плече Снейпа. Легіліменція Волдеморта не була схожа на м’яке зондування Дамблдора — це був грубий, кривавий таран, який намагався розірвати розум навпіл.

Себастьян миттєво активував свій "Хибний лабіринт". Він підставив Лорду те, що той хотів побачити: дику, концентровану ненависть Северуса до Ордену Фенікса, провину за втрату магічних секретів і палку жагу помститися Міністерству магії. Він навмисно зробив емоції настільки брудними та хаотичними, щоб Волдеморт гидливо відсахнувся.

— Добре, Северусе, — Волдеморт прибрав руку, і його тонка губа смикнулася в подобі задоволеної посмішки. — Твоя лють... вона тішить мене. Дамблдор вважає тебе своїм ручним псом, але я бачу, що твої ікла все ще гострі. Ти повернешся в Гоґвортс. Ти стежитимеш за кожним подихом старого дурня і хлопчиська Поттера. Якщо ти підведеш мене знову — смерть твоєї родини здасться тобі милосердям.

— Я не підведу вас, мій Лорде, — Себастьян знову схилив голову, ховаючи очі.

Коли його відпустили, він виходив із зали тією самою розміреною ходою. Лише опинившись за межами антиаппараційного бар'єру маєтку Мелфоїв, у холодному нічному лісі, Себастьян дозволив собі впасти на коліна в бруд. Його нудило від огиди до самого себе і від тієї ролі, яку він щойно зіграв. Він пообіцяв мертвому Северусу, що цей монстр заплатить за все, але тепер він розумів: щоб знищити Волдеморта, йому доведеться стати його найнадійнішою тінню.