Розділ 7: Катаріна

Заборонений ліс уночі нагадував Себастьяну німецькі хащі, де він роками збирав рідкісні інгредієнти для артефактів: той самий запах сирої землі, прілого листя та прихованої небезпеки. Проте тут, на околиці Гоґвортсу, повітря було отруєне ще й тваринним страхом. Він стояв під крислатим дубом, загорнувшись у чорну мантію брата, і чекав.

Вона з'явилася з туману, наче привид. Катаріна Снейп, у дівоцтві Люпін. Її обличчя, колись ніжно-рожеве, тепер здавалося висіченим із мармуру, а навколо очей залягли глибокі темні тіні. Вона не бігла — вона йшла повільно, тримаючи чарівну паличку напоготові, поки не опинилася за три кроки від нього.

Себастьян зробив рух уперед, збираючись заговорити голосом Северуса, але вона різко підняла руку, зупиняючи його.

— Не смій, — її голос затремтів, прорізавши нічну тишу, як лезо. — Не смій говорити зі мною його голосом, Себастьяне. Не тут. Тільки не наодинці.

Він повільно видихнув, дозволяючи своїм плечам природно опуститися, а жорсткій слизеринській поставі — розчинитися. Коли він заговорив знову, це був його власний голос — м'якший, із ледь помітним європейським акцентом, який він так старанно випалював із себе на уроках.

— Я лише тримаю маску, Катаріно. Стіни цього замку мають вуха, про які ми навіть не здогадуємося.

Катаріна заплющила очі, і з-під її вій скотилася сльоза, залишаючи блискучий слід на блідій щоці. Це було перше відверте проявлення її горя, яке вона ховала від усього світу. Її чоловік, її похмурий, але відданий Северус, загинув два тижні тому. Вона бачила, як зелений промінь прошив його груди, бачила, як згасло світло в його очах. Але замість того, щоб оплакувати його біля труни, вона була змушена зустрічатися в лісі з його живою копією.

— Кожного разу, коли я дивлюся на тебе у Великій Залі з камінної галереї, моє серце розривається на шматки, — прошепотіла вона, обхопивши себе руками за плечі. — Твій профіль, твої руки... Магія так жорстоко знущається зі мене. Ти — його тінь, Себастьяне. Живе нагадування про те, що його більше немає.

— Я знаю, — тихо відповів він, відчуваючи глибоку провину за те, що взагалі дихає, поки його брат гниє в землі. — Але якщо ми припинимо цю гру, Ебігейл помре наступною. Смертежере перевернуть кожне каміння в Британії, щоб знайти "бастарда зрадника Снейпа". Як тільки вони дізнаються, що Северус мертвий, Луціус Мелфой особисто прийде по твою доньку, щоб довести свою вірність Лорду.

Згадка про Ебігейл подіяла на Катаріну як ляпас. Вона миттєво випрямилася, її погляд став жорстким, а Люпінівська вовча кров, що текла в її жилах, витіснила слабкість. Вона підійшла ближче, так що Себастьян відчув тонкий аромат лаванди, яким завжди пахли її сукні — єдиний теплий запах у цьому холодному світі.

— Що ти з’ясував у кабінеті брата? — запитала вона вже діловим, сухим тоном.

— Запаси Кровного зілля вичерпуються швидше, ніж я розраховував, — Себастьян продемонстрував їй невеликий флакон із темною рідиною. — Щоб підтримувати ідентичність моєї магічної аури під час перевірок Дамблдора, мені потрібна кров Северуса. Але його тіло... ти знаєш, що я зробив. Якщо я не знайду спосіб стабілізувати формулу за допомогою твоїх родинних артефактів, наступна легіліменція Директора розкриє мене.

Катаріна кивнула. Вона витягнула з кишені мантії старий срібний перстень із гербом Люпінів — артефакт, здатний приховувати коливання родинної магії.

— Візьми це. Він налаштований на приховування дисонансу. І ось, — вона протягнула йому невеликий сувій пергаменту. — Тут розклад патрулювання Міністерства навколо нашого безпечного будинку, де зараз ховається Ебі під наглядом моєї старої няні-ельфійки. Вона сумує за батьком, Себастьяне. Вона малює чорних кажанів на стінах і запитує, чому тато більше не приходить обійняти її перед сном.

Себастьян відчув, як щось важке стиснуло його власне горло. Він узяв перстень і пергамент, його пальці на мить торкнулися її гарячої шкіри. Це був дотик двох спільників, пов’язаних не коханням, а спільною таємницею, побудованою на крові та кістках.

— Я прийду до неї на вихідних, — пообіцяв він. — Як Северус. Вона має бачити, що батько живий.

— Ні, — Катаріна висмикнула руку, і в її очах знову спалахнув біль, змішаний із гнівом. — Ти не заміниш їй батька, Себастьяне. Ти — наша зброя і наш щит. Але не смій грати в сім’ю з моєю донькою. Роби свою роботу в Гоґвортсі, вари свої зілля, обманюй Волдеморта, але не чіпай її спогадів про справжнього тата.

Вона розвернулася і швидко пішла вглиб лісу, розчиняючись у нічному тумані так само раптово, як і з’явилася. Себастьян залишився стояти під дубом наодинці зі своїм новим перснем і Чорною міткою, яка знову почала пульсувати на його руці, наче нагадуючи, що в цій грі у нього немає права на власні почуття. Він був лише інструментом у руках вимушеного союзу, де кожне слово було брехнею, а кожна зустріч — катуванням.