Джейн

Двері відкрилися зі скрипом.

-Є хто дома? Народ! Я прийшла вже і в мене є вкусняшки . На вулиці коїться не зрозуміло що. Всі тільки говорять про блукаючі вогні . Ада! Ти де?- Замок видав клацаючий звук, в просторому коридорі панувала тиша і темрява з кухні линув чудовий запах випічки .- То є хто дома? Ада, я покладу твою пресу на столик в коридорі. А це що?

Дівчина прочитала записку, що знайшла на столику.

« Джейн, в мене виникли невідкладні справи. Ада не в дусі, коли побачиш її зрозумієш чому. Вона була сьогодні весь день дома. Я повернуся напевно завтра.

Дона.

П.С. пиріг на підвіконні.»

Кому цікаво то мене звати Джейн, так це мій псевдонім, просто в місці де я живу справжніх імен не має ніхто. На даний момент мені двадцять п’ять років. Мешкаю я з своєю тіткою Доною, по офіційній версії вона моя тітка. Разом з нами мешкає ще один персонаж по імені Ада, зараз вона дух, що не має тілесної основи. Ні вона не мертва, хоч це довга історія, яку мені самій не всю розповідали. Що мені відомо то те, що тіло її викрали і сховали. Їй вдалося сховатися скориставшись своєю здібністю «Спостерігача», тепер Аду бачу тільки я і тітка. Ви ще не думаєте, що я говорю не правду? Я говорю правду. Хоч мені і самій не віриться, що мою тітку вигляділа Ада. Тітці щоб ви знали вже п’ятдесят п’ять. Недавно я закінчила університет і тепер працюю там лаборантом на пів ставки. І ще одне я не звичайна дівчина в мене є деякі здібності, яким могли позаздрити супергерої.

Весь вечір я провела на самоті з комп’ютером. Відвівши очі від екрану я зрозуміла, що на дворі вже ніч, в горлі пересохло. Спустившись на перший поверх в кухню по дорозі ввімкнула в гостинній кімнаті телевізор, в же з кухні краєм вуха слухала новини, спочатку розповідали про заручини американського багатія, а потім перейшли до місцевих новин, вони мене зацікавили більше, тому наливши собі склянку води я пішла до телевізора. На екрані була жінка похилого віку, вона сказала репортеру наступне

Ви не представляєте, що за жах коїться, я підійшла і стала в чергу, як і всі порядні люди, що б купити квиток на тролейбус, людей було повно бо всі їдуть з роботи, а я їздила до подруги за місто. Раптом чоловік перед мною впав на землю замертво, ледь не збивши мене з ніг, я перелякалася до смерті. Хтось з людей викрикнув, що там на іншій стороні вулиці блакитний вогник. Всі кинулися аби прогнати його, ми з пів години гналися за ним. Потім загнали його в парк де він зник ніби крізь землю провалившись

Кореспондент іронічно запитав жінку

-Скажіть, будь ласка, ви також погналися за вогником?

Та здивовано відповіла.

- Побігли всі. І я побігла.

- Вам вистачило сили гнатися за вогником?-Кореспондент.

-Так. Я ніби помолодшала…

- Скажіть ще одне, тому чоловікові визвали швидку допомогу? Хоч хтось викликав поліцію?

- Якому чоловікові?

- Тому що помер в черзі?

- Я не знаю .- Жінка знизала плечима. – Я так і не встигла на свій тролейбус.

До мого плеча хтось легенько доторкнувся, від здивування я випустила склянку з рук, але спіймала її на льоту, тітці не сподобалося б аби я розлила воду на її зелений килим. Повільно розвернувшись, побачила порожнечу за спиною , на другому поверсі, скоріше всього в моїй кімнаті ввімкнулася музика.

-Ада?!- Запитала я і на душі стало спокійніше .- Ти дома?.

Замість відповіді я побачила, як з другого поверху до мене спускається чималий такий блакитний вогник, склянка з моїх рук випала і покотилася під диван, залишивши калюжу на килимі. Взявши себе в руки зрозуміла, що то все таки Ада. Але чому вона сяє? Пропливши повз мене вона зникла за дверима кухні. Я прослідувала за нею, її поведінка мене дивувала.

-Візьми свій рюкзак .- Ада дивилася через відкрите вікно на цвітучий сад, вночі він здавався таємничим і казковим, запах троянд розливався повсюди .- Іди за мною.

Ада вилізла у відкрите вікно, в ту мить мені це не здалося дивним і я зробила так як вона сказала.

-Перенеси нас . – Ада здавалася схвильованою .-Зараз …

Повітря попливло, світ закружляв. Прохолодний вітер розтріпав мені мою нову зачіску. Замість музики, що грала на весь дім, почулася пісня жаб. Ми опинилися на березі ставка, який був не так уже й далеко від нашого дому. Тихо шумів комиш ніби перемовляючись з вербами, що росли над водою, в далині тихо пролетів якийсь нічний птах. Ада не сяяла , вона дивилася в темну воду , роздумуючи про щось своє.

-Джейн , ти ж дивилася новини.

-Сьогодні так. То ти була тим блукаючим, що так налякав тих людей?

Вона не відповіла просто злегка покачала головою в знак згоди.

-І що то за світіння? – Все таки цікавість взяла гору.

-Я вчора як завжди спостерігала за одним з моїх підопічних. Стрілком, ти напевно читала про нього на сторінках жовтої преси.

-Так стаття про нього була поруч з статтею про хлопчика чию родину жахливо вирізали, а також з статтею про чудо корову чиє молоко зцілює хворих на рак.

-Так то про нього. Він полює на мічених, в яких на голові прикріплені невидимі для чужих очей бомби…

-Він вбиває невинних?

-Ні…- повисла пауза. – По суті мічені вже мертві, так як бомба кріпиться до їхнього мозку . Краще не представляй цього.

-Та не дуже й хотілося.

Ада подивилася мені в очі. Її силует був розмитим і через неї було видно темний силует берега , я могла лиш представляти якою вона була за життя, який колір очей, волосся був у неї. Вона сама говорила, що колись очі в неї були карі, як і в мене тай волосся також чорне, але зачіска була по простіше, бо в ті часи коли вона жила дівчатам заборонялося робити такі стрижки, а про те щоб вибрити висок і мови не було. Фігурою вона була більша за мене це було видно і по її духу. Вона знову засяяла. На моє обличчя впала краплина дощу.

-Перенеси нас ще. Тільки постарайся далі від цього місця.