Розділ 22.Контакт(фінал)

Постріл пролунав оглушливо.

Анна навіть не встигла подумати.

Лише відчула.

Страх.

І відчайдушне бажання зупинити це.

У ту ж секунду весь простір навколо ніби здригнувся.

Світло спалахнуло білим.

Монітори вибухнули перешкодами.

А куля… завмерла в повітрі за кілька сантиметрів від Луки.

Тиша вдарила по лабораторії сильніше за сирени.

Ніхто не рухався.

Ніхто не дихав.

Навіть Морозов.

Анна стояла, витягнувши руку вперед.

Її очі світилися дивним холодним відблиском.

А навколо пальців мерехтіли електричні імпульси Ехо.

Нікіта ошелешено прошепотів:

— Це… неможливо…

Вероніка повільно видихнула:

— Вона повністю підключилась до CORE.

Лука дивився лише на Анну.

І в його погляді було не захоплення.

Страх за неї.

Куля різко впала на підлогу.

Дзвінко.

Морозов уперше за весь час виглядав по-справжньому шокованим.

— Ні…

Анна повільно подивилась на нього.

І її голос прозвучав одночасно людськи й моторошно.

— Ти більше не контролюєш Ехо.

Усі системи лабораторії почали божеволіти.

Світло миготіло.

Двері самі відкривались і зачинялись.

Охоронці Ехо падали один за одним, ніби втрачали зв’язок із мережею.

CORE INSTABILITY: 94%

Морозов різко кинувся до центральної панелі.

— Ви не розумієте! Якщо система впаде — вузол знищить усе навколо!

— Тоді нехай, — холодно сказав Влад.

Анна раптом відчула дещо страшніше.

CORE більше не просто був підключений до неї.

Він намагався втягнути її в себе повністю.

Розчинити.

Зробити частиною мережі назавжди.

Вона здригнулась від болю.

— Лука…

Він миттєво опинився поруч.

— Я тут.

Її очі наповнились слізьми.

— Я не можу його просто вимкнути…

Нікіта швидко зрозумів.

— Бо ти — його центр.

Вероніка зблідла.

— Якщо вона різко розірве зв’язок, це вб’є її.

Морозов різко повернувся до Анни.

— Тільки я можу стабілізувати систему!

— Брехня, — сказала Даша й наставила на нього автомат.

Але Анна вже знала правду.

Вона відчувала CORE.

І розуміла:

є лише один спосіб.

Не боротися із системою.

А змусити її відпустити.

Вона повільно підійшла до центрального ядра лабораторії.

Скляна капсула в центрі почала світитися.

Наче впізнавала її.

Лука схопив її за руку.

— Не йди сама.

Анна подивилась на нього.

І вперше за довгий час усміхнулась по-справжньому.

Тепло.

Живо.

— Ти повернув мене назад.

Пауза.

— Тепер дозволь мені це закінчити.

— Анно—

Вона обережно торкнулась його обличчя.

— Я повернусь.

Анна поклала руку на поверхню ядра.

І світ вибухнув світлом.

Усі системи закричали одночасно.

Вона знову опинилась усередині Ехо.

Нескінченний темний простір.

Голоси.

Команди.

Страх.

І посеред цього — Морозов.

Не справжній.

Відбиток його свідомості в системі.

— Ви не зможете знищити мене, — сказав він.

Анна подивилась на нього спокійно.

— Ні.

Пауза.

— Але я можу тебе відпустити.

Вона згадала все.

Біль.

Самотність.

Експерименти.

І Луку.

Його голос.

Його руки.

Його впертість.

Усе, що робило її живою.

Ехо тремтіло навколо.

Бо не могло зрозуміти цього.

Любов не вкладалась у його алгоритми.

Анна заплющила очі.

І прошепотіла:

— Я не A-13.

Світло навколо почало руйнуватись.

Мережа тріскалась.

Голоси зникали.

Морозов уперше закричав:

— НІ!

— Мене звати Анна.

І вона розірвала зв’язок.

У реальності лабораторію струснув потужний вибух світла.

Усі монітори згасли.

Сирени обірвались.

Охоронці Ехо впали нерухомо.

А Анна втратила свідомість просто в руках Луки.

— АННО!

CORE INSTABILITY: 100%

— Нам треба забиратися! — закричав Нікіта.

Підлога почала валитися.

Влад схопив Морозова за комір.

— Кінець твоїй системі.

Морозов дивився на згаслі екрани майже порожнім поглядом.

Наче разом з Ехо померла частина його самого.

Даша вдарила його прикладом у голову.

— А тепер спи.

Він упав без свідомості.

Вероніка відкрила аварійний маршрут через технічний сектор.

— ШВИДКО!

Усі кинулись крізь вузькі коридори.

Стеля тріщала.

Позаду вибухали сервери.

Нікіта лаявся на кожному повороті.

Влад тягнув поранену руку, але не зупинявся.

Даша прикривала всіх ззаду.

А Лука ніс Анну на руках.

Не відпускаючи ні на секунду.

— Вихід попереду! — крикнула Вероніка.

Останні герметичні двері ледве відкрились вручну.

І саме коли вони вискочили в тунель старого метро —

Нульовий вузол здригнувся востаннє.

А потім під землею прогримів вибух.

Такий сильний, що світло в тунелі згасло.

Гарячий удар повітря прокотився позаду них.

І все стихло.

Довгі секунди ніхто не говорив.

Лише важко дихав.

Пил повільно осідав у темряві.

Лука опустився на коліна поруч з Анною.

— Анно…

Вона не рухалась.

І його серце почало стискатися від жаху.

А потім Анна тихо кашлянула.

І відкрила очі.

Лука видихнув так, ніби сам повернувся до життя.

Вона слабко усміхнулась.

— Ми… живі?

Нікіта нервово засміявся.

— На диво, так.

Даша втомлено сперлась об стіну.

Вероніка мовчки дивилась у темряву тунелю.