Розділ 22.Контакт

Постріли ще лунали в лабораторії, коли Анна впала на коліна.

Світ навколо спотворився.

Звуки стали далекими.

Наче вона опинилась під водою.

Але голоси…

Голоси стали чіткішими.

Надто чіткими.

«Ціль зафіксована.»

«Усунути загрозу.»

«Емоційний конфлікт активний.»

Анна різко схопилась за голову.

— Змусьте це замовкнути…

Лука миттєво опустився поруч із нею.

— Анно! Дивись на мене!

Його голос прорізав шум.

На секунду.

Лише на секунду.

Вона підняла очі.

І змогла нормально вдихнути.

Але позаду вже знову рухались охоронці Ехо.

Нелюдськи швидко.

Нелюдськи синхронно.

Даша вистрілила одному просто в голову.

Він впав.

І одразу ще двоє рушили вперед.

Без страху.

Без сумнівів.

— Вони як чортові дрони! — крикнула вона.

Нікіта гарячково шукав щось у системі.

— У них є центральний сигнал!

Влад різко збив одного ударом у металевий стіл.

— Тоді вимкни його!

— ПРАЦЮЮ НАД ЦИМ!

Морозов спостерігав із монітора спокійно.

Наче дивився експеримент.

— Ви досі не розумієте, що відбувається.

Вероніка холодно подивилась на нього.

— О, навпаки. Я чудово розумію.

Вона повільно підняла зброю.

— Ти створив армію без волі.

Морозов ледь усміхнувся.

— Я створив порядок.

Анна раптом завмерла.

Шум у голові став іншим.

Глибшим.

І серед усіх команд вона почула дещо нове.

Сигнал.

Наче поклик.

З CORE.

Її очі повільно піднялись у бік темного проходу внизу лабораторії.

— Він там…

Лука напружився.

— Хто?

Анна прошепотіла:

— Морозов.

Тиша.

Влад різко повернувся до проходу.

— Це неможливо. Він не став би сидіти тут особисто.

Анна похитала головою.

— Він тут.

Пауза.

— І він чекає на мене.

Її голос налякав Луку більше за сирени.

Бо звучав так, ніби частина системи вже говорить через неї.

Нікіта раптом щось знайшов у даних.

— Чорт…

Вероніка одразу:

— Що?

Він повільно підняв очі.

— CORE не просто сервер.

Пауза.

— Це нейромережа.

Даша насупилась.

— І що це означає нормальною мовою?

Нікіта ковтнув.

— Вона працює через людську свідомість.

І всі одночасно подивились на Анну.

Лука відчув, як усередині все холоне.

— Ні.

Але Вероніка вже зрозуміла.

— Саме тому їм була потрібна вона.

Влад тихо додав:

— Не як жертва.

Пауза.

— Як центр системи.

Анна повільно встала.

Її рухи стали дивно спокійними.

Навіть біль ніби відступив.

І це лякало.

— Я повинна спуститися вниз.

— Ні, — одразу сказав Лука.

Вона подивилась на нього.

І на секунду її очі стали чужими.

— Якщо ми не зупинимо CORE зараз — буде пізно.

— Я сказав ні.

Його голос став жорсткішим.

Майже злим.

Бо він уже бачив, до чого це веде.

Морозов на екрані уважно спостерігав за ними.

— Цікаво.

Пауза.

— Ви все ще вірите, що можете її врятувати.

Лука навіть не подивився на монітор.

— Я знаю це.

Морозов повільно нахилив голову.

— Саме тому ви небезпечні.

У цей момент усі охоронці Ехо раптом одночасно зупинились.

Повністю.

Наче хтось вимкнув їх.

Тиша стала моторошною.

А потім у глибині CORE-сектора пролунав звук.

Повільні кроки.

Один.

Ще один.

Із темряви почала виходити людська постать.

Висока.

У темному пальті.

Спокійна.

Анна зблідла.

Бо впізнала його раніше за всіх.

Морозов був тут.