Розділ 21.Рівень доступу(фінал)

Гул ставав сильнішим.

Низьким.

Вібруючим.

Він проходив крізь підлогу, стіни, повітря — і ніби прямо крізь тіло Анни.

Вона різко здригнулась.

І схопилась за груди.

— Анно! — Лука миттєво підтримав її.

Її дихання збилось.

— Я… відчуваю його…

Вероніка напружено прислухалась.

— CORE увійшов у фінальну фазу.

Нікіта нервово озирнувся в темряві.

— Хтось дуже хоче, щоб цей день став нашим останнім.

Аварійне освітлення повільно повернулося.

Тепер лабораторія світилась тьмяним синім кольором.

І виглядала ще страшнішою.

Скляні капсули відкидали довгі тіні.

Наче всередині досі хтось стояв.

Даша тихо пробурмотіла:

— Ненавиджу такі місця.

На головному моніторі Морозов більше не посміхався.

Його обличчя стало холодним.

Майже роздратованим.

— Чому синхронізація не завершена?

Нікіта глянув на дані.

І вперше за довгий час у його голосі прозвучала надія.

— Бо система не може зламати її повністю.

Влад різко повернувся до Анни.

Вона стояла, тримаючись за Луку.

І саме в цей момент він зрозумів:

Лука — єдине, що ще тримає її свідомість.

Морозов теж це зрозумів.

Його погляд став гострішим.

Небезпечним.

— Тоді усуньте джерело конфлікту.

Тиша.

А потім у всій лабораторії пролунало:

«ПРОТОКОЛ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ АКТИВОВАНО.»

Даша різко підняла зброю.

— Мені вже не подобається формулювання.

У дальньому кінці лабораторії раптом загорілися червоні сенсори.

Одна за одною почали відкриватися капсули.

Повільно.

Із шипінням.

Анна відчула, як кров холоне в жилах.

— Що… це?..

Вероніка зблідла.

— Ні…

Влад дивився вперед так, ніби побачив привидів.

— Охоронці Ехо.

Із капсул почали виходити люди.

Але рухались вони неприродно.

Надто точно.

Надто синхронно.

Порожні очі.

Бліда шкіра.

І чорні імпланти біля шиї.

Нікіта тихо вилаявся.

— Це люди?!

Вероніка відповіла майже пошепки:

— Колись були.

Охоронці одночасно повернули голови в бік Луки.

Наче отримали одну спільну команду.

«УСУНУТИ ДЖЕРЕЛО ЕМОЦІЙНОГО КОНФЛІКТУ.»

Анна зблідла.

— Ні…

Лука повільно вийняв пістолет.

Його голос був спокійним.

Небезпечно спокійним.

— Ну звісно. Вони прийшли саме по мене.

Перший охоронець кинувся вперед із неприродною швидкістю.

Постріл Даші розніс йому плече.

Але він навіть не зупинився.

— ТА ЩО З НИМИ НЕ ТАК?! — крикнув Нікіта.

Влад відкрив вогонь.

— Їх не хвилює біль!

Лабораторія вибухнула хаосом.

Постріли.

Скло.

Крики.

Сирени.

Лука затулив Анну собою, стріляючи майже впритул.

Один із охоронців врізався в стіл поруч.

Другий кинувся просто на нього.

І в його порожніх очах не було нічого людського.

Лише команда.

Вбити.

Анна раптом відчула різкий біль у голові.

Світ навколо здригнувся.

І на секунду вона побачила те, чого не бачили інші.

Сигнали.

Імпульси.

Команди між охоронцями.

Наче мережу.

Наче… Ехо.

Вона задихнулась.

— Я бачу їх…

Вероніка різко обернулась.

— Що?!

Анна притиснула руку до скроні.

— Вони з’єднані… через систему…

Пауза.

— І я можу її чути.

Морозов на екрані повільно усміхнувся.

— Так.

Його голос став майже захопленим.

— Нарешті.

Анна здригнулась.

А він тихо промовив:

— Прокидайтесь, A-13.