Розділ 21.Рівень доступу(продовження)

Червоне світло не просто миготіло — воно дихало.

Наче лабораторія стала живим організмом, який повільно прокидався.

І в цьому пробудженні Анна була центром.

— Ми втрачаємо час, — різко сказала Вероніка.

Вона вже дивилась на схему CORE-сектора.

— Якщо синхронізація піде далі, ядро заблокується назавжди.

Нікіта швидко гортнув дані.

— Там три рівні доступу. Перший — ми вже втратили.

Даша коротко вилаялася.

— Чудово.

Лука не відпускав Анну.

Вона стояла поруч, але ніби трохи «не тут».

Її погляд час від часу розфокусувався.

І тоді вона тихо видихала чужі слова:

— …підтвердження носія…

— …емоційний канал стабільний…

— Анно, подивись на мене, — різко сказав Лука.

Вона здригнулась.

І повернулась.

На секунду вона знову була собою.

— Я тут.

Але в її очах вже жила тріщина.

Влад підійшов ближче до монітора.

— Морозов більше не просто спостерігає.

Пауза.

— Він ініціює повний доступ.

Вероніка похмуро кивнула.

— Значить, він впевнений, що вона не зірветься.

Нікіта різко підняв голову.

— А якщо зірветься?

Тиша.

Даша відповіла першою:

— Тоді ми всі — статистика.

Раптом Анна різко відступила назад.

Наче щось вдарило її зсередини.

Лука миттєво підхопив її.

— Що сталося?!

Її очі розширились.

— Вони… вони говорять голосніше.

Її голос зірвався.

— Я не можу їх вимкнути…

Вероніка швидко підійшла.

— Це не голоси.

Пауза.

— Це протокол.

На головному екрані Морозов спокійно спостерігав за ними.

— Боротьба марна.

Його голос був майже м’який.

— Ви не розумієте масштабу.

Влад холодно відповів:

— Ми розуміємо достатньо, щоб знищити тебе.

Морозов ледь усміхнувся.

— Ви думаєте, що боретесь зі мною.

Пауза.

— Але ви вже всередині системи.

Світло раптом стало ще яскравішим.

Червоні лінії на підлозі почали рухатись.

Наче карта перебудовувалась.

Нікіта зблід.

— Це погано…

Даша різко:

— Що тепер?!

Він показав на екран.

— CORE більше не в одному місці.

Пауза.

— Він розподіляється.

Вероніка застигла.

— Він активує резервну мережу…

Влад різко зрозумів.

— Він готує повну синхронізацію міста.

Тиша впала важче за бетон.

Анна тихо прошепотіла:

— Це через мене…

Лука різко повернувся до неї.

— Ні.

Але вона похитала головою.

— Я відчуваю це.

Її голос став слабшим.

— Наче я… відкриваю двері для них.

І в цей момент вона різко підняла голову.

Її погляд став порожнім на частку секунди.

І з її вуст знову прозвучало:

— Рівень два синхронізації підтверджено.

Лука стиснув її плечі.

— Анно! Борись!

Її губи тремтіли.

— Я… намагаюсь…

Але червоне світло навколо стало ще яскравішим.

І десь у глибині лабораторії щось клацнуло.

Механічно.

Остаточно.

— Вони запускають CORE вручну, — тихо сказав Влад.

Нікіта різко повернувся.

— Це означає…

— Що часу більше немає, — закінчила Даша.

Вероніка подивилась на Анну.

І вперше в її погляді не було холодної впевненості.

Лише розуміння.

— Або ми зупиняємо це зараз…

Пауза.

— Або Анна перестає бути собою.