Розділ 21.Рівень доступу

Червоне світло залило лабораторію.

Сирена різала слух.

А механічний голос знову повторив:

«ПРОЦЕДУРУ АКТИВАЦІЇ РОЗПОЧАТО.»

Анна завмерла.

Наче самі слова проникли їй під шкіру.

Лука миттєво став перед нею.

— Вимкни це! — крикнув він Нікіті.

Нікіта вже кинувся до центральної панелі.

Пальці гарячково бігали по клавішах.

— Я намагаюсь!

На екранах один за одним відкривалися системні вікна.

Коди.

Протоколи.

І всюди — A-13.

Вероніка різко озирнулась.

— Двері заблоковані.

Даша вдарила рукояткою автомата по панелі.

Марно.

— Нас закрили тут.

Влад дивився тільки на Анну.

І вперше в його очах був не гнів.

Страх.

Справжній.

— Анно… що ти відчуваєш?

Вона повільно підняла голову.

Її зіниці трохи розширились.

— Шум.

Пауза.

— Наче… хтось говорить у мене в голові.

Лука різко взяв її за плечі.

— Слухай мене.

Вона подивилась на нього.

І лише на секунду шум ніби відступив.

— Дивись тільки на мене, добре?

Анна кивнула.

Але сирена ставала голоснішою.

І разом із нею — чужі голоси в її свідомості.

Фрагменти команд.

Числа.

Уривки слів.

На головному моніторі знову з’явився Морозов.

— Вітаю. Система нарешті завершить те, що було розпочато багато років тому.

— Пішов ти, — холодно сказав Влад.

Морозов навіть не відреагував.

Його погляд був спрямований лише на Анну.

— Ви не повинні боятись, A-13.

Анна відчула, як її починає нудити від цього номера.

Наче він намагався стерти її ім’я.

Її саму.

— Мене звати Анна, — тихо сказала вона.

Морозов ледь усміхнувся.

— Це лише ім’я, яке ви отримали пізніше.

Лука різко рвонувся до екрана.

— Замовкни.

Його голос став небезпечним.

Майже диким.

— Вона не твоя власність.

Морозов уважно подивився на нього.

— Цікаво.

Пауза.

— Саме емоційні прив’язаності завжди робили її нестабільною.

Анна здригнулась.

Перед очима знову промайнули спогади.

Медичні кімнати.

Крапельниці.

Люди в білих халатах.

І голос:

«Суб’єкт реагує надто сильно на емоційний контакт.»

Вона різко схопилась за голову.

— Анно! — Лука притиснув її до себе.

Її тіло тремтіло.

— Він… він був там…

Вероніка тихо сказала:

— Морозов особисто керував програмою Ехо.

Нікіта раптом різко випрямився біля панелі.

— Чорт…

Даша миттєво повернулась.

— Що тепер?

Він зблід.

— Система не просто активується.

Пауза.

— Вона синхронізується з Анною.

Тиша.

Навіть сирена ніби стихла на секунду.

Лука повільно повернув голову.

— Поясни нормально.

Нікіта ковтнув.

— Її мозок — ключ до запуску Ехо.

Анна відчула, як холод проходить крізь усе тіло.

— Ні…

— Якщо синхронізація завершиться, — продовжив Нікіта, — Консорціум отримає повний доступ до системи.

Вероніка тихо додала:

— А Анна може не пережити навантаження.

Лука різко стиснув кулаки.

— Як це зупинити?

Нікіта гарячково переглядав дані.

— Потрібно відключити центральне ядро до завершення синхронізації.

Влад уже зрозумів.

— Де воно?

На екрані спалахнула схема.

Глибше під лабораторією.

Окремий сектор.

Позначений лише одним словом:

CORE

Даша тихо видихнула:

— Звучить занадто просто для такого місця.

Вероніка холодно відповіла:

— Бо це пастка.

Анна раптом здригнулась.

Її очі на секунду втратили фокус.

А потім вона тихо сказала чужим голосом:

— Рівень доступу підтверджено.

Усі завмерли.

Лука відчув, як серце стискається від жаху.

— Анно?..

Вона повільно моргнула.

Наче прокинулась.

І сама налякалась того, що щойно сказала.

— Я… я не хотіла…

Морозов на екрані усміхнувся.

— Бачите? Система вже пам’ятає вас.

Лука різко повернувся до інших.

— Ми знищимо ядро.

Його голос більше не залишав місця для сумнівів.

— Навіть якщо доведеться підірвати весь вузол.

Влад повільно кивнув.

— Нарешті ми думаємо однаково.

Нікіта похмуро усміхнувся.

— Це лякає більше за сирени.

Даша перезарядила зброю.

Вероніка дістала ніж.

А Анна дивилась на червоне світло навколо.

І вперше по-справжньому боялась не Консорціуму.

А самої себе.