Розділ 20 .Спуск(фінал)

Тиша в лабораторії стала абсолютною.

Анна дивилась на стару фотографію, не кліпаючи.

На екрані їй було років шістнадцять.

Бліде обличчя.

Розгублений погляд.

Лікарняний одяг.

І номер під фото:

A-13

У грудях щось різко обірвалося.

— Ні… — ледве чутно прошепотіла вона.

Лука миттєво підійшов ближче.

— Анно.

Вона не реагувала.

Наче провалилась у власні спогади.

Перед очима раптом почали спалахувати уривки.

Яскраве світло.

Голоси за склом.

Холодний металевий стіл.

І чийсь спокійний голос:

«Суб’єкт A-13 демонструє високу емоційну сприйнятливість».

Анна різко схопилась за голову.

— Анно! — Лука підхопив її перш ніж вона впала.

Її дихання стало рваним.

— Я була тут…

Вероніка зблідла.

Нікіта нервово провів рукою по волоссю.

— Це неможливо.

Влад мовчав.

Бо знав:

у Консорціуму майже немає нічого неможливого.

Екран раптом змінився сам.

Пішли старі файли.

Дати.

Медичні звіти.

Імена лікарів.

Тести.

Емоційні реакції.

А потім —

відео.

Нечітке.

Архівне.

На ньому маленька Анна сиділа в білій кімнаті й дивилась прямо в камеру.

Перелякана.

Самотня.

— Якого біса… — тихо видихнула Даша.

Лука відчув, як усередині закипає лють.

Холодна.

Майже неконтрольована.

— Вони експериментували на дитині.

Вероніка тихо сказала:

— Не тільки на ній.

Відео продовжувалось.

Голос за кадром:

«Суб’єкт A-13 показує найвищу стабільність до протоколу Ехо.»

Анна різко заплющила очі.

Наче більше не могла це бачити.

— Я нічого не пам’ятаю…

Влад підійшов ближче до монітора.

Його обличчя стало кам’яним.

— Вони стерли частину пам’яті.

Нікіта різко повернувся.

— Таке взагалі можливо?

— Для Консорціуму — так.

Пауза.

— Особливо якщо експеримент був невдалим.

Раптом відео зависло.

Зображення спотворилось перешкодами.

І в динаміках пролунав голос.

Живий.

Теперішній.

— Вітаю, A-13.

Усі миттєво напружились.

Анна повільно підняла голову.

На екрані з’явився чоловік у темному костюмі.

Сиве волосся.

Спокійний погляд.

Ідеально рівний голос.

— Ви зайшли далі, ніж я очікував.

Влад зблід.

— Морозов…

Вероніка тихо вилаялась.

Нікіта насупився.

— Хто це?

Лука не відводив погляду від екрана.

— Людина, яка створила Ехо.

Морозов ледь усміхнувся.

Наче чув їх.

— Якщо ви дивитесь це повідомлення, значить, система підтвердила особу A-13.

Анна відчула, як холод проходить крізь усе тіло.

— Що він говорить?..

Морозов продовжив:

— Анно, ви були найуспішнішим носієм протоколу.

Тиша.

Світ ніби зупинився.

— Ні… — прошепотіла вона.

Лука різко стиснув її руку.

— Не слухай його.

Але Морозов уже завдав наступного удару.

— Без вас Ехо ніколи не буде завершене.

Нікіта нервово засміявся.

— Це вже якийсь кошмар.

Вероніка дивилась на монітор із відразою.

— Він зробив із людей інструменти.

Морозов ніби відповідав саме їй:

— Люди завжди були інструментами. Я лише навчився правильно ними користуватися.

Влад різко вдарив по столу поруч.

— Ти психопат.

На секунду Морозов усміхнувся ширше.

— А ти все ще емоційний, Влад.

І від того, як він це сказав, стало зрозуміло:

він знає про них набагато більше, ніж повинен.

Анна важко дихала.

Уривки пам’яті ставали сильнішими.

Білий коридор.

Голоси.

Біль.

І ще дещо.

Чийсь жіночий голос:

«Якщо вони активують її повністю — вона не виживе».

Анна різко здригнулась.

Лука одразу помітив.

— Що ти згадала?

Вона повільно подивилась на нього.

І в її очах був справжній жах.

— Вони не хотіли просто контролювати мене.

Пауза.

— Вони хотіли зробити з мене ядро Ехо.

І саме в цю секунду в лабораторії раптом увімкнулося аварійне світло.

Червоне.

Тривожне.

А механічний голос системи холодно повідомив:

«СУБ’ЄКТ A-13 ВИЯВЛЕНО. ПРОЦЕДУРУ АКТИВАЦІЇ РОЗПОЧАТО.»