Розділ 20 .Спуск(продовження)

— Що означає «бачила»?.. — напружено запитав Лука.

Анна повільно похитала головою.

— Я не знаю.

Її дихання стало швидшим.

— Це не спогад повністю… лише уривки.

Біле світло.

Скло.

Голоси.

І дивний звук у навушнику, схожий на шепіт крізь радіоперешкоди.

Вероніка різко подивилась на Влада.

— Це погано.

— Я вже зрозумів.

Нікіта нерозуміюче насупився.

— Може, хтось пояснить нормально?!

Влад відповів тихо:

— Якщо Консорціум тестував на ній Ехо раніше…

Тиша.

— …тоді Анна може бути частиною системи.

Лука миттєво став між ними й Анною.

— Навіть не думай говорити про неї як про експеримент.

Влад різко підняв погляд.

— А я й не хочу.

Пауза.

— Але якщо це правда — вона може бути нашим єдиним шансом пройти далі.

Анна відчула, як холод проходить по шкірі.

Бо десь глибоко всередині вона вже боялася цього сама.

Удар у двері став сильнішим.

Метал тріснув.

Даша клацнула затвором.

— Або ми зараз рухаємось, або нас тут поховають.

Вероніка першою почала спускатися драбиною.

— Я піду вперед.

Нікіта — за нею.

Потім Даша.

Влад уже поставив ногу на першу сходинку, коли помітив, що Анна не рухається.

Вона дивилась у темряву шахти.

Наче слухала щось, чого не чули інші.

— Анно.

Лука обережно торкнувся її плеча.

Вона здригнулась.

І тихо прошепотіла:

— Там хтось є.

Даша нервово фиркнула зверху:

— Сподіваюсь, це не чергові психопати Консорціуму.

Анна повільно похитала головою.

— Ні…

Пауза.

— Гірше.

Влад різко обернувся.

— Що ти відчуваєш?

Вона подивилась на нього розгублено.

— Наче… мене чекають.

Тиша.

І навіть Вероніка перестала спускатись.

Бо в голосі Анни не було істерики.

Лише дивна впевненість.

Двері позаду вибухнули.

Металевий уламок пролетів через тунель.

— ВНИЗ! — крикнув Лука.

Постріли загриміли миттєво.

Даша відкрила вогонь у відповідь.

Нікіта майже силою штовхнув Анну до драбини.

— Потім поговоримо про містичні голоси!

Вони почали швидко спускатися вниз.

Темрява ковтала їх поверх за поверхом.

А нагорі вже лунали крики людей Консорціуму.

Шахта була нескінченною.

Холоднішою з кожним метром.

Анна ледве відчувала пальці.

Але щось унизу справді тягнуло її вперед.

Наче слабкий електричний імпульс під шкірою.

Лука помічав, як вона іноді завмирає.

— Ти в порядку?

— Не знаю.

І це була правда.

Нарешті Вероніка дісталась нижнього рівня.

— Тут прохід!

Вона відчинила важкі технічні двері.

Усі швидко зайшли всередину.

Лука зачинив їх останнім.

І тільки тоді вони змогли нормально вдихнути.

Приміщення нагадувало покинуту лабораторію.

Довгі ряди скляних капсул.

Старі монітори.

Кабелі.

Миготливе аварійне світло.

І тиша.

Мертва.

Неприродна.

Анна повільно пішла вперед.

Її серце калатало все сильніше.

Вона торкнулась однієї з капсул.

І різко відсмикнула руку.

Всередині були подряпини.

Зсередини.

Наче хтось намагався вибратись.

Нікіта тихо вилаявся.

— Скажіть мені, що це не те, про що я думаю.

Вероніка мовчала.

А Влад дивився на лабораторію так, ніби побачив власний кошмар.

— Тут проводили ранні тести Ехо.

Лука холодно запитав:

— На кому?

Тиша.

А потім Влад відповів:

— На людях.

Анна раптом завмерла.

Її погляд зупинився на дальній стіні.

Там, під шаром пилу, ледь світився старий екран.

Наче хтось щойно його активував.

Повільно.

Майже несвідомо.

Вона підійшла ближче.

І монітор ожив.

На екрані з’явився напис:

SUBJECT A-13 RECOGNIZED

А потім —

фотографія.

Стара.

Розмита.

Але всі одразу впізнали дівчину на ній.

Анну.