Розділ 20 .Спуск(продовження)

— Протокол ліквідації?.. — тихо повторила Анна.

Вероніка кивнула.

Її голос став жорсткішим.

— Якщо Нульовий вузол вважає, що стався критичний прорив, система ізолює сектор.

Нікіта насупився.

— І що це означає конкретно?

Влад відповів замість неї:

— Ніхто не виходить живим.

Тиша.

Десь далеко під землею пролунав важкий металевий гуркіт.

Наче гігантські двері почали закриватися одна за одною.

І Анна вперше по-справжньому відчула:

вони опинилися в пастці.

Даша швидко підійшла до технічної панелі біля стіни.

— У нас є маршрут?

Нікіта відкрив планшет.

Екран миготів після EMP-удару Влада.

— Частина систем лежить… але не всі.

Він різко вдихнув.

— Чорт.

— Що? — напружився Лука.

Нікіта повільно підняв очі.

— Центральний архів автоматично перейшов у режим ізоляції.

Влад тихо вилаявся.

— Тепер ключ нам уже не допоможе.

Анна сперлась об холодну стіну.

У голові знову почав наростати шум.

Сирени.

Голоси.

Спогади про біле світло медичного сектора.

Вона різко заплющила очі.

І раптом побачила дещо.

Уривок пам’яті.

Чоловік без імені.

Його голос:

«Якщо система заблокується — активуйте резервний канал через Ехо».

Анна різко відкрила очі.

— Є інший вхід.

Усі повернулись до неї.

— Що? — швидко запитав Влад.

Вона важко дихала.

— Я чула це під час допиту… Вони говорили про резервний канал.

Нікіта миттєво ожив.

— Де?!

Анна заплющила очі, намагаючись утримати спогад.

— Щось… пов’язане з лабораторією.

Вероніка зблідла.

— Лабораторія Ехо.

Тиша.

І Влад дуже повільно похитав головою.

— Ні.

Лука насупився.

— Що не так?

Влад подивився на нього.

І в його голосі вперше з’явився справжній страх.

— Це найнебезпечніше місце в усьому вузлі.

Десь за дверима тунелю почулися кроки.

Багато.

Швидкі.

Даша одразу підняла зброю.

— Вони вже тут.

Нікіта гарячково шукав щось у схемах.

— Є технічний маршрут через вентиляційний сектор.

— Наскільки поганий? — сухо спитала Вероніка.

— Якщо коротко — дуже.

— Тоді підходить.

Лука повернувся до Анни.

— Ти можеш іти?

Вона кивнула.

Хоч ноги все ще трохи тремтіли.

Він обережно торкнувся її руки.

Лише на секунду.

Але цього вистачило, щоб вона заспокоїлась.

Навіть тут.

У серці темряви.

Він залишався її точкою опори.

Влад помітив цей погляд між ними.

І щось усередині знову боляче стиснулось.

Вероніка тихо сказала поруч:

— Важко дивитись, правда?

Він гірко всміхнувся.

— Ти завжди з’являєшся в найгірші моменти.

— А ти завжди закохуєшся не в тих людей.

Тиша.

Він не зміг заперечити.

Раптом технічні двері здригнулися від удару з іншого боку.

Потім ще одного.

Метал почав прогинатися.

— Час вийшов, — сказала Даша.

Нікіта нарешті знайшов маршрут.

— Ось! Вентиляційна шахта веде прямо під лабораторію Ехо.

Вероніка різко відкрила люк у підлозі.

Униз ішла вузька драбина в абсолютну темряву.

І знизу тягнуло холодом.

Неприродним.

Майже мертвим.

Анна подивилась униз.

І відчула дивне знайоме відчуття.

Наче частина її пам’яті вже була там.

Чекала.

— Анно? — тихо покликав Лука.

Вона повільно повернулась до нього.

— Я думаю… вони не випадково обрали мене.

Тиша.

Влад різко підняв голову.

— Що ти маєш на увазі?

Анна дивилась у темряву шахти.

І її голос став тихішим.

Майже наляканим.

— Мені здається… я вже колись бачила «Ехо».