Розділ 20 .Спуск(продовження)

— «Проєкт Ехо»?.. — тихо перепитав Нікіта.

Анна не відводила погляду від чорних дверей.

Наче боялась, що вони відкриються самі.

— Я чула це під час допиту, — сказала вона. — Вони думали, що я вже не розумію, про що говорять.

Вероніка різко напружилась.

— Що саме ти чула?

Анна заплющила очі на секунду.

Намагаючись згадати крізь туман препаратів.

— Щось про… контроль поведінки. Про людей, які навіть не знатимуть, що виконують накази.

Тиша.

Нікіта нервово всміхнувся.

— Це вже звучить як параноя.

— Ні, — тихо сказав Влад.

Усі подивились на нього.

Його обличчя стало блідішим.

— Це звучить як Консорціум.

Лука насупився.

— Ти знав?

Влад не одразу відповів.

— Я чув цю назву кілька років тому.

— І мовчав?!

— Бо всі, хто намагався дізнатись більше, зникали.

Пауза.

— Я думав, проєкт закрили.

Вероніка холодно сказала:

— Консорціум нічого не закриває. Він просто чекає слушного моменту.

Десь у коридорах пролунав механічний сигнал.

Короткий.

Різкий.

І світло навколо на секунду стало червоним.

Нікіта завмер.

— Мені це не подобається.

Даша перевірила зброю під плащем.

— Мені теж.

Анна раптом тихо прошепотіла:

— Вони щось зрозуміли.

Лука автоматично став ближче до неї.

— Спокійно.

Але він і сам уже відчував:

атмосфера змінилась.

Люди в коридорах почали рухатись швидше.

Камери довше затримувались на них.

І десь далеко почувся звук зачинених герметичних дверей.

Вероніка швидко подивилась на планшет.

І тихо вилаялась.

— Нас почали перевіряти повторно.

Нікіта різко повернувся.

— Як?!

— Хтось позначив наш маршрут для глибокого аналізу.

Влад миттєво зрозумів.

Його погляд ковзнув до чорних дверей.

— Той чоловік.

Лука холодно сказав:

— Він нас упізнав.

Сирена раптом загорілася вдруге.

Цього разу голосніше.

А потім пролунав механічний жіночий голос:

— УВАГА. ВИЯВЛЕНО ПОРУШЕННЯ ПРОТОКОЛУ. ПОЧАТО ПЕРЕВІРКУ СЕКТОРА.

Анна відчула, як серце різко впало вниз.

— Ми не встигнемо дійти до архіву…

— Встигнемо, — жорстко сказав Влад.

Вероніка подивилась на нього.

— Якщо підемо напряму — нас розстріляють.

— Якщо залишимось тут — теж.

Тиша.

І всі розуміли: часу більше немає.

Раптом чорні двері в кінці коридору тихо відчинились самі.

Повільно.

Без звуку.

Зсередини лилося холодне біле світло.

І Анна здригнулась.

Бо саме звідти вона пам’ятала голоси.

Катування.

Препарати.

Страх.

— Не дивись туди, — тихо сказав Лука.

Але Анна вже дивилась.

І щось усередині неї раптом змінилось.

Наче уламки спогадів почали складатись у цілісну картину.

Вона різко прошепотіла:

— Флешка.

Влад повернувся до неї.

— Що?

— Вони шукали не просто дані.

Її дихання стало швидшим.

— «Ехо»… пов’язане з флешкою.

Нікіта насупився.

— У сенсі?

Анна повільно підняла очі.

І в її голосі з’явився страх.

Справжній.

— На флешці не список імен.

Пауза.

— Там код доступу до проєкту.

Тиша вибухнула навколо них сильніше за сирени.

— Ти впевнена? — різко запитала Вероніка.

— Я чула, як вони говорили про “ключ”.

Анна судомно вдихнула.

— І про те, що без нього “Ехо” неможливо активувати.

Влад різко стиснув щелепи.

— Чорт…

Лука подивився на нього.

— Ти вже здогадався, так?

Влад повільно кивнув.

Його голос став майже мертвим:

— Якщо Консорціум активує «Ехо»…

Пауза.

— Вони зможуть контролювати не окремих людей.

Його очі піднялись до Анни.

— А цілі міста.

І саме в цю секунду в кінці коридору пролунало клацання затворів.

Вони були не самі.