Розділ 20 .Спуск(продовження)

Ліфт опускався надто довго.

Секунда за секундою.

Поверх за поверхом.

Наче вони спускались не під землю, а кудись значно глибше.

У місце, яке не повинно існувати.

Анна відчувала легку вібрацію металевих стін.

І власне серце.

Надто гучне в цій тиші.

Ніхто не говорив.

Навіть Нікіта.

Лише Вероніка стежила за старим цифровим дисплеєм над дверима.

-12.

-15.

-18.

— Скільки тут рівнів?.. — тихо запитала Даша.

— Офіційно? Жодного, — відповів Влад.

Світло ліфта мигнуло.

І на секунду все занурилось у темряву.

Анна інстинктивно стиснула руку Луки.

Він одразу відповів тим самим.

Міцніше.

Наче мовчки казав:

«Я тут».

Нарешті ліфт різко зупинився.

Двері повільно роз’їхались.

І всі завмерли.

Перед ними був не бункер.

Не секретна база.

Це більше нагадувало окреме підземне місто.

Холодне біле світло.

Скляні переходи.

Металеві платформи.

Камери, що беззвучно рухались уздовж стелі.

І люди.

Десятки людей у темній формі Консорціуму.

Спокійних.

Мовчазних.

Наче тут ніколи не існувало емоцій.

— Не дивіться по сторонах занадто різко, — тихо сказав Влад. — Система читає поведінку.

Нікіта ледве помітно кивнув.

— Обожнюю місця, де тебе аналізують швидше, ніж ти встигаєш збрехати.

Вероніка швидко повела їх уперед.

Анна намагалась дихати рівно.

Але відчувала погляди.

Невидимі.

Постійні.

Наче сам Нульовий вузол уже знав, що вони чужі.

Вони пройшли перший контрольний сектор.

Камери на секунду затримались на обличчі Анни.

Її серце пропустило удар.

Але система пропустила їх далі.

Лука це помітив.

— Вони впізнали тебе.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

І від цього стало ще гірше.

Попереду з’явився широкий зал із прозорими стінами.

За ними — серверні ряди, що тягнулися в темряву.

Тисячі миготливих вогнів.

Наче нервова система живого монстра.

Вероніка зупинилась.

— Центральний архів за двома секторами.

Влад оглянув охорону.

— Забагато людей.

Нікіта тихо вилаявся.

— І камер.

Даша перевела погляд на верхній місток.

— Снайпери теж є.

Тиша.

Ситуація ставала гіршою щосекунди.

Раптом один із працівників Консорціуму зупинився біля Анни.

Чоловік років сорока.

Холодний погляд.

Бейдж без імені.

Він дивився на неї кілька секунд.

Занадто довго.

— Ви вже були тут, — спокійно сказав він.

Анна відчула, як Лука напружився поруч.

— Медичний сектор, — відповіла вона рівним голосом.

Чоловік нахилив голову.

Наче аналізував не слова.

А мікрореакції.

— Так.

Пауза.

— Ви вижили.

Її серце пришвидшилось.

Але зовні вона залишалась спокійною.

— Як бачите.

Він дивився ще секунду.

Потім відійшов.

І тільки тоді Нікіта тихо видихнув:

— Це було занадто близько.

Влад уважно дивився на Анну.

І вперше помітив щось нове.

Вона більше не тремтіла.

Не ховалась.

Не відводила очей.

Після полону в ній щось змінилось.

Темрява торкнулась її.

І тепер вона навчилась дивитись у відповідь.

— Рухаємося, — тихо сказала Вероніка.

Вони звернули в бічний коридор.

Менше людей.

Менше світла.

Більше камер.

Анна раптом сповільнила крок.

Лука одразу нахилився ближче.

— Що таке?

Вона дивилась уперед.

На двері в кінці проходу.

Масивні.

Чорні.

Із символом, якого вона раніше не бачила.

— Я була там.

Тиша.

Влад різко повернувся.

— Де?

Анна повільно підняла очі.

І в її голосі вперше прозвучав справжній страх.

— Саме за цими дверима вони говорили про «Проєкт Ехо».